Вторник
26.09.2017
03:17
Приветствую Вас Гость
RSS
 
Юлія Починок
Главная Регистрация Вход
Каталог статей »
Меню сайта

Категории каталога
Мои статьи [33]

Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 215

Главная » Статьи » Мои статьи

Відмінність письма за мотивами Жака Дериди
Філософія ХХ століття не має усталених оцінок, непохитних авторитетів, завершеного канону. В творах піддаються сумніву традиційні суспільні норми й стереотипи, закостенілі традиції. Домінуючим художнім методом став постмодернізм. Такими новітніми віяннями у філософії захопився Жак Дерида і виклав своє розуміння нової концепції тексту в праці «Письмо та відмінність».
Загалом «постмодернізм – те, що відбувається після модернізму – етап розвитку західної цивілізації, що за визначенням А.Тойнбі, настав після Нових часів, після 1875» [433]. В цілому постмодернізм – це стан культури, епохи в розвитку цивілізації, що визначається як ситуація кризи письма (все що можна було написати – написане, залишається лише переставляти епізоди, застосовуючи гру слів) та основних питань: чи можна світ пізнати?; чи можна світ змінити?. Це епоха перевідкриття суб’єктивного світу людини. Постмодернізм характеризується повною абсурдністю, цілковитою алогічністю, домінуванням форми над змістом, грою зі словами. Вбирає в себе поетику різних епох, уможливлює співіснування багатьох естетичних систем. Це реакція на всезростаючу роль літератури, яка користується великим попитом у суспільстві та формує певні стереотипи його свідомості.
Для постмодерної творчості характерний специфічний псевдоавтор. Зазвичай – це людина, що перебуває на перехресті часу і не знає куди йти, де шукати сенс буття. Це люди емоційні, вразливі, хворобливо переживають свій моральний стан і виглядають дивними у нашому світі.
Хто спробує розпізнати знак епохи? Риторичне запитання не завжди доходить консенсусу в думках філософів, які все ж таки намагаються подати свій варіант відповіді. Проблема знаку дещо інша, складніша аніж знак часу. Це своєрідний код-малюнок, або сув’язь асоціацій, які розгадати пересічному читачеві не так вже й легко. В концептуальному прояві реального знак постає як віртуальне відображення дійсності, інший вимір реальності, що межує із пошуком авторської екзистенції як трансцендентального переживання світу, що навколо і того, що в тобі. Найчастіше під цим розуміємо дуалістичну структуру авторської душі як реального та ірреального, що й призводить у літературі постмодерну до кризи письма та основних питань. Така двоїстість призводить до кризи автора, що доходить аж до божевілля. 
 Структуралізм виходить поза межі класичної історії ідей, яка належить до сфери опитуваного і виражає себе в ній крізь призму сомнамбулічного стану поета. Форма зачаровує, «коли бракує сили зрозуміти силу в її внутрішньому смислі» [10]. Відокремлення, зрештою як і виокремлення – умова творчості, що породжується свідомістю. Структуралістська свідомість постає як думка про минуле, міркування про завершене, встановлене, вибудуване… Вона катастрофічна, руйнівна, деструктивно спрямована. Нейтралізація структури як єдності форми і змісту відбувається діянням автора як головного чинника процесу творення. Малюнок структури чіткіший, «коли зміст, який є живою енергією смислу, нейтралізовано» [11]. Лише уява як вияв свободи в творінні породжує різноманітні схими авторської ілюзії як схеми доби, в якій він творить. «Свобода уяви полягає саме в тому, що вона схематизує без концепту» [15]. Свобода певною мірою провокує відсутність заборон. Чиста відсутність як відсутність всього породжує книжку в її чистому вигляді негативу мрії. Така порожнеча як ситуація критики літератури повинна розглядатися крізь призму специфічності досліджуваного об’єкта. 
Тривога письма не розглядається як емпіричний афект письменника, а являється внутрішнім переживанням з боку людської самотності й відповідальності. Письмо небезпечне в своєму відкритті нового, тому супроводжується навіюванням тривоги. Постмодернізм, як відсутність знаку через втілення його надсвідомістю автора в якісно новій формі, підпорядковує собі новітню критику. «Писати – це знати, що те, що досі не постало на письмі, не має іншої оселі, не чекає на нас як припис» [21]. Воля писати – єдиний вислід, що перебуває поза межами почуття. 
Завдання постмодерністів «захистити внутрішню істинність та внутрішній смисл твору від історизму, біографізму або психологізму» [27]. Історичність як своєрідна неможливість існування в теперішньому часі. Тому в них не існує простору твору як присутності і синопису. Натомість метафора – орієнтація на дослідження і фіксація результатів. Метафора тіні і світла як фотобіологія, історія чи трактат про світло. Якщо поставити певну кількість крапок на папері, можна уявити геометричну лінію як механізм певних правил. Така лінія пройде по тих точках в тому порядку, в якому їх позначила рука, вибудовуючи сюжетну канву ліро-епічних кодів-малюнків. Аби уникнути абстракціонізму ми схиляємося до поєднання форми та змісту. Позаяк кінець твору породжує початок його в уяві реципієнта, тому завершене читання сприймається як перетворення. Таке явище назвемо ультраструктурою, що постає як метод відмови від фіналізму, оскільки завершеного враження немає, воно перероджується в початковий етап сприйняття читачем поетичного твору. Тому такий процес творення сміливо можна характеризувати як безкінечний, адже зрозуміти структуру – це згубити смисл, здобувши його. «Усе здобувається і втрачається лише в термінах ясності та неясності, очевидності, присутності та відсутності для свідомості» [52] як трансцендентального еґо. Забуття ж необхідне у вигляді «осаду» для розвитку істини. Адже письмо як мить первісного в бутті іншого. 
 В цілому постмодерністи як апологети власної творчості намагаються перейти від мови відкритої до мови прихованої. Мова як монолог розуму про божевілля заснована на мовчанні останнього. «Створити історію божевілля як такого означає створити археологію мовчання» [72]. Рішення автора поєднує і розділяє розум і божевілля. Розрив діалогу між ними як екзистенційний прояв авторської особистості проявляється як осмислення автором висловленого. Структура повинна прийти до такого рішення, яке водночас пов’язує і розділяє розум і божевілля. Авторська екзистенція в такому випадку постає як опір забуттю та небуттю. 
Писати історію божевілля означає здійснити структурне дослідження сукупності понять розкритих до тебе, аналізуючи їх, співставити з своїми судженнями і таким чином дійти до істини. Проте слід пам’ятати, що світ не реальніший за марення, а «сновидіння та ілюзії долаються в структурі істини» [95]. Тотальність чуттєвих образів ілюзорна. Той, хто спить, або той, хто марить, божевільніший аніж сам божевільний. Таким чином і поета можна в деякій мірі вважати божевільним. Абсолютна тотальність ідей чуттєвого походження стає підозрілою, позаяк божевілля це лише помилка чуттів і тіла, тяжча ніж та, яка чатує на всяку людину. Коли божевілля мовчить – немає творіння і контакт поета із надсвітом не відбувається. Сенс і нонсенс з’єднуються у своєму спільному джерелі. У такому випадку божевілля постає як балакуче мовчання однієї думки, яка не обдумувала своїх слів, а письмо – момент пустелі як відокремлення. Відсутність прагне відтворити себе в книзі і губиться, висловлюючи себе. «Ніщо не квітне серед піску або між каменями бруківки, тільки слова» [139]. Письмо як сукупність літер набуває їхньої форми, бажання, тривоги та самотності. Вірш під постійною загрозою беззмістовності і без цього ризику він би втратив свій сенс. Те якою буде книга, залежить від авторського бачення життя, адже «не книга існує у світі, а світ – у книзі» [151]. 
 Митці одночасно виступають і як теоретики своєї творчості, адже таке мистецтво не може існувати без авторського коментаря. Поезія постмодерністів часто передає нам не просто текст твору, а й судження про сам процес написання. Авторам доводиться пояснювати свої творчі доробки читачам, котрі виховані в традиціях реалістичного мистецтва. Для постмодерної поетики характерний специфічний ліричний герой. Зазвичай – це людина, що перебуває на перехресті часу і не знає куди йти, де шукати сенс буття. Це люди емоційні, вразливі, хворобливо переживають свій моральний стан і виглядають дивними у нашому світі. 
Таким чином можна зробити висновок, що голизна їхньої думки пов’язана з навколишньою повнотою, неможливістю охопити всі прояви життя. Феномен пошани як мови – становлення. Але дається воно дуже не просто і аби завоювати його, потрібно пройти через мінне поле перешкод. Війна закінчується, коли закінчується дискурс, зникають конкуренти, немає ніяких істинних думок, окрім вашої, але з такого твердження ви, очевидно, вже зрозуміли, що війна не закінчується ніколи. Що ж до мови, як головного чинника письма, з якого народжуються продукти творчості, то вона завжди, тільки неокреслено, тяжіє до справедливості, визнаючи і здійснюючи війну в окремій особі. 




Источник: http://pochynok.at.ua/
Категория: Мои статьи | Добавил: pochynok (17.07.2009) | Автор: Юлія Починок
Просмотров: 531 | Комментарии: 3 | Рейтинг: 5.0/3 |
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Форма входа

Поиск

Друзья сайта

Статистика


Copyright MyCorp © 2017
Сделать бесплатный сайт с uCoz