Вторник
26.09.2017
03:17
Приветствую Вас Гость
RSS
 
Юлія Починок
Главная Регистрация Вход
Каталог статей »
Меню сайта

Категории каталога
Мои статьи [33]

Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 215

Главная » Статьи » Мои статьи

Контрольний зріз 2
1. Термін «психолінгвістика» увійшов у науковий оббіг з 1954 року, після того, як у США була надрукована колективна праця з такою назвою під редакцією Ч.Е. Осгуда та Т.А. Себеока. Але ідеї, близькі до проблем психолінгвістики, виникли і розвивалися значно раніше. Можна вважати, що психолінгвістичний ракурс вивчення мови і мовлення фактично існував задовго до того, як група американських вчених увела в оббіг термін «психолінгвістика». Передумовою психолінгвістики О.О. Леонтьев називає німецького філософа і лінгвіста Вільгельма фон Гумбольдта, так як саме йому належить «ідея мовленнєвої діяльності і розуміння мови як елемента зв’язку між соціумом («суспільством») і людиною». Так, ще у ХІХ ст. В. фон Гумбольдт приписував мові найважливішу роль у «світобаченні», тобто у структуруванні суб’єктом інформації, що надходить із зовнішнього світуУ розвитку ПЛ Дж. Кесс виділяє чотири основних періоди: І – період формування; ІІ – лінгвістичний період; ІІІ – когнітивний період; IV – сучасний період когнітивної науки. Психолінгвістика – це наука про мовленнєву діяльність людей у психологічних та лінгвістичних аспектах, зокрема експериментальне дослідження психічної діяльності суб'єкта в засвоєнні та використанні мови як організованої та автономної системи. Адже значення будь-якого знака полягає, насамперед, у активізації когнітивних процесів індивіда. "утворює" образу світу людини, з іншого. До провідних проблем ПЛ Є.Ф. Тарасов відносить "продукування і сприйняття мовленнєвого висловлювання разом з проблемою мовленнєвого спілкування і засвоєння мови дитиною" Предметом психолінгвістики є співвідношення особистості до структури іфункціями мовленнєвої діяльності, з одного боку, і язиком, як головної. 2. Факти, що заперечують тотожність мови і мислення
Мова і мислення - це два нерозривно пов’язані види суспільної діяльності, що відрізняються один від одного своєю суттю і специфічними ознаками.
Знаряддям мислення є мова, а також інші системи знаків. Мова – це знакова діяльність, що забезпечує матеріальне оформлення думок та обмін інформацією між членами суспільства. Мислення (за винятком його практично-дійового виду) має психічну, ідеальну природу, а мова – це явище за своєю первинною природою фізичне, матеріальне.
Про те, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності, свідчать й такі факти:
1) Мислення характеризується повною самостійністю: воно може створювати поняття і втілювати їх в образи, які не мають відповідників у дійсності (мавка, потерчата);
2) Мова – матеріально-ідеальне явище, мислення – ідеальне;
3) Мова – явище національне, мислення інтернаціональне;
4) Будова і закони розвитку думки і мови однакові;
5) Якщо основними одиницями мови є фонеми, морфеми, лексеми, словосполучення, речення, то основними одиницями мислення є судження та умовиводи;
6) Не збігаються логічні і лінгвальні категорії, наприклад, поняття і значення слова, речення і судження. Значення слова не зводиться до поняття, поняття – це лише ядро мовного значення. Значення слова ширше від поняття, а поняття – глибше від значення слова.
Мова і мислення єдині, але не тотожні, вони нерозривні, але не злиті в одне, мають свої специфічні риси, які потрібно ще вивчати. 3. Основоположниками сучасної форми "менталізму" у мовознавстві є В. фон Гумбольдт й О.А. Потебня. Сучасний варіант менталізму розглянутий на прикладі робот українського мовознавця Н.В.Бардіної, що трактує мову в онтологічному плані і будує енергеально-конфігуративну модель мови, суть якої складається в розумінні мови як форми існування духу, як основи гармонізації свідомості.
Різні відношення до мислення і його звязку з мовою лежать в основі двох зізних напрямів – менталістичного та механістичного. Зокрема у менталістичному напрямі чітко виявляється прагнення до ототожнення мови і мислення,припосування мові ролі у психіці людини, яка належить мисленню.

4. Механістичний ( біхевіористський) напрям відриває мову від мислення , розглядає мислення як щось позамовне( екстралінгвальне) і вилучає його з теорії мови, оголошуючи мислення фіксацією. 5. два основні погляди на стосунок мови і мислення. В чому полягає відмінність між ними? Яке тлумачення проблеми «мова і мислення» виділяє Б.О.Серебрянников? Мислення — це узагальнене відображення дійсності в свідомості у фор­мах понять, суджень й умовиводів , це вищий ступінь людського пізнання. Щодо питання взаємовідношення мови й мислення існують дві протилежні й однаковою мірою неправильні тенденції: 1) відривання мови від мислення і мислення від мови; 2) ототожнення мови і мислення. Ототожнювали мову і мислення німецькі лінгвісти Вільгельм фон Гумбольдт і Макс Мюллер. На думку Мюллера, мова і мислення — «лише дві назви однієї й тієї ж речі». Різні відно­шення до мислення і його зв'язку з мовою лежать в основі двох різних напрямів — менталістичного, в якому чітко виявляється прагнення до ототожнення мови і мислення, приписування мові тієї ролі в психіці людини, яка належить мисленню, і механістичного (біхевіористського), який відриває мову від мислення, розглядає мислення як щось позамовне і вилучає його з теорії мови, оголошуючи мислення фікцією. Б.О. Серебрянников виділяє словесне мислення. Поява словесного мислення була викликана необхідністю в спілкуванні, оскільки авербальні типи мислення не комунікативні. Спілкування людей взагалі неможливо без знаків. Людина сприймає зовнішній світ через відчуття, які є результатом перетворення зовнішніх подразнень у факт свідомості. Тому думки людини, щоб бути переданими, повинні отримати матеріально чуттєве вираження. Тобто стати знаками, які виражають мислення. 6. Основні етапи формування: задум, рівень семантичних уявлень, внутрішнє мовлення, формування глибиних синтаксичних структур, розвиток тема-рематичних відношень, перехід до поверхневих синтаксичних структур, фонетичне оформлення мовлення. Будь-яке висловлювання ніколи не може з’явитись без необхідності на це. Необхідність ми називаємо задумом або метою. Не варто під задумом розуміти обов’язкове розмірковування. Чим складніше висловлювання тим воно є більш усвідомленим, і навпаки. СЕМАНТИЧНИЙ запис є моделлю тієї смислової системи, що була у вихідній думці, у наміру. Рівень семантичних уявлень оперує не словами, а смисловими елементами, і тому в ньому не має граматичних форм . Він має «вузли» та «дуги», що утворюють семантичний граф, вершини цього графу – символи семантичних елементів. Рівень сем.уяв. є розчленованою системою думки: однак разом з тим він є вихідним для подальшого перетворення цієї думки у розгорнутий вислів. Семантичний засіб не містить у собі ані конкретних лексичних одиниць, ані конкретних синтаксичних структур даної мови. Рівень сем.уяв. – це живо, рельєфно виділені на чуттєвому рівні компоненти ситуацій, які надалі повинні бути перетворенні в мовлення. На цьому рівні позначаються найбільш важливі моменти із ще не дуже певними зв’язками. ВНУТРІШНЄ мовлення, як його розумів Виготський, - це не « промовлення про себе », це не «мовлення мінус звук», яке зберігає всі граматичні форми розгорнутого зовнішнього мовлення. Внутр. мов. Має зовсім іншу будову та певні функції, що відрізняються від думки і зовн.мов. Людина, що має задум, який потрібно втілити у розгорнутий вислів, знає предмет цього вислову, тому зрозуміло, що предмет висловлювання не потребує спеціального позначення. Спеціального позначення потребує те, що повинно бути сформульовано у вислові. Саме цей предикативний зміст повинен фігурувати у внутр.мов. Ця особливість є лише одною – функціональною – ознакою внутрішнього мовлення. Другою – морфологічною – ознакою є її згорнутість, скороченість та граматична аморфність. (2-га половина) Рівень глибинно-синтаксичних структур являє собою дерево залежностей, у вузлах якого вже знаходяться не семи, а символи глибинних лексичних одиниць. Для ГСС характерним є те, що його елементи зберігають властивості семантичного запису, але одночасно є мовленнєвими утвореннями. Лексичні одиниці, що входять у склад ГСС, є узагальненими словами, які мають лексичні валентності. Суттєва формальна відмінність ГСС від семантичного запису полягає в тому, що на цьому рівні запис вже втрачає характер симультанної схеми, або багатовимірного графу та набуває характеру послідовного утворення, вершини якого пов’язані глибинно-синтаксичними відношеннями. Досить складний процес являє собою перехід від ГСС до ПСС. ПСС являють собою власне синтаксичну структуру речення. Одну ГСС ми можемо виразити у багатьох ПСС пр. Дім будується робітниками – Робітники будують дім. Так само навпаки одна ПСС може виражати декілька ГСС: Микола прийшов до Івана з Ірою (Скільки чоловік прийшло?). Останніми ланками на етапах формування висловлювання є процеси, що здійснюються на фонологічному та фонематичному рівні, інакше кажучи, оформлення даної думки у звукове мовлення. 7. Чим відрізняється задум як стан формування висловлювання від усвідомлення?
За М. Лабащуком: процес мислення не обов'язково може бути переведений у вербальне повідомлення: "Я розхвилювалася, я ще нічого не припустила, але..." . Мовленнєва діяльність у своїй основі передбачає задум (різної форми усвідомленості). Задум завжди відбиває певну реальність, узагальнюючи зміст. Ми вибираєм найсуттєвіше і в результаті складних операцій мовленнястає лінійним.
Вербальне мовлення - це кінцевий продукт мислення. Задум завжди є, навіть якщо й мінімальний (наприклад, коли попросили нас виступити непідготовленими). Ми вичленовуємо, комбінуємо. Мова змушує рахуватись із собою.
Усвідомлення - це усвідомлення мотиву, задум - це необхідність висловитись і приблизний образ, як я хочу, щоб це було.
Чим складніше висловлювання (в задумі), тим воно є більш усвідомленим. І навпаки, чим звичніше і простіше, тим воно менш усвідомлене, більш автоматичне.
Семантичний опис є моделлю тієї смислової схеми, що була у вихідній думці, у наміру. Задум - первісний, це необхідність висловитись. 8. ВНУТРІШНЄ МОВЛЕННЯ беззвучне, тобто не промовляється вголос, хоча часто виявляється у вигляді шепоту, а то й починає звучати, переходячи в розмову зі самим собою. Це трапляється в разі великого напруження думки, що супроводжується виразними емоціями.
За структурою внутрішнє мовлення відрізняється від зовнішнього тим, що воно дуже скорочене, уривчасте, у ньому нема більшості другорядних членів речення. Унаслідок цього внутрішнє мовлення справляє враження незв´язності та незрозумілості, у реченні часто залишається тільки підмет чи присудок, що є центром думки, навколо якого об´єднуються образи. Можливість такого скорочення внутрішнього мовлення пов´язана з тим, що людині, яка міркує подумки, добре відомо, про що йдеться. Тому й відпадає нібито необхідність розгорнуто викладати свої думки для себе. Звичка думати таким «скороченим» способом має й недоліки. Часто те, що немовби цілком зрозуміле у внутрішньому мовленні, за його спрощеною та скороченою синтаксичною структурою виявляється аж ніяк не таким зрозумілим, коли доводиться переказувати зміст думки іншим людям: окремі моменти є незрозумілими, думки неаргументованими, логічно непослідовними. Відомі випадки, коли добре зрозумілу думку передати у зв´язному мовленні усно чи письмово неможливо.
Внутрішнє мовлення виникло в процесі мовного спілкування людей через ускладнення завдань і змісту діяльності. Воно породжується потребою перш ніж висловити щось усно чи письмово, спланувати його, окреслити основні контури, побудувати вислів, схему міркування.
Обидва різновиди мовлення людини – зовнішнє та внутрішнє – перебувають у тісному взаємозв´язку та постійних взаємопереходах. Легкість і швидкість таких взаємопереходів залежать від багатьох умов, а саме: змісту, складності та новизни розумової діяльності, мовного досвіду та індивідуальних особливостей людини.
Мовлення в різних людей має індивідуальні особливості, що виявляються в темпі, ритмі, емоційності, виразності, точності, плавності, звучанні, логічній послідовності, образності висловлювання думок.
Індивідуальні особливості мовлення людини залежать від її уміння володіти мовленням, використовувати його як засіб спілкування, регулювати його. Залежно від цього одні люди балакучі, іншим притаманна певна стриманість, відлюдність. Вольова саморегуляція мовлення є важливим аспектом його функціонування. Характер діяльності позначається на мовленні й водночас потребує володіння певними його особливостями. Кожний фахівець висуває власні, специфічні вимоги ставлення до мовлення. Мовлення має бути не лише стилістично та логічно досконалим, а й переконливим, емоційно-образним, науково доказовим і впливовим. Такі властивості професійного мовлення не просто формуються в процесі набуття практичного досвіду, вони потребують також власної саморегуляції, прагнення до вдосконалення мовлення. 9. Рівень семантичних уявлень – це живо, рельєфно відділені на чуттєвому рівні компоненти ситуацій, які надалі повинні бути перетворені в мовлення. Якщо, наприклад, в ситуації з людиною, яка біжить, нам необхідно передати особливості цього бігу, то все інше (одяг, вік) відходять на другий план. Увага зосереджується саме на русі. Саме тут формується семантична схема переходу до ГСС. На рівні семантичних уявлень позначаються найбільш важливі моменти із ще не дуже певними зв’язками (так званий «семантичний граф») 10. Як пов’язані між собою глбинні та поверхневі синтаксичні структури? Універсальними в комунікативному синтаксисі є категорії поверхневих і глибинних структур, вербальних і невербальних засобів інтеракції, синтаксичних лакун та ситуативних імплікатур. У функціональній граматиці розглядаються питання еліптованих конструкцій, пунктуації, у стилістиці – феномен апосіопези та анаколуфа. Усічення (пропуск частин лексичних одиниць) має місце при утворенні безафіксних реверсивів типу англ. enthuase < enthusiasm; compete < competition, рос. серь < серый, сирень < сиреневый, листьев медь < медный, укр. синь < синій, блакить <блакитний.
Еліпсис надає висловлюванню динамічності та комфортності живого мовлення. Розбіжності в домені скорочень мають іманентний характер. Так, в українській та російських мовах зворотнє утворення репродукує в основному іменники, в англійській мові – дієслова. Усічення слів (пропуски їх частин) тяжіє до словотворення, еліпсис та апосіопеза до синтаксичних модифікацій. Апосіопеза – фігура умовчання, незакінчена думка, результат семантичного дефіциту, неможливості виразити думку або схвильованість. Асиндетон, безсполучниковість – фігура мовлення, пропуск єднальних слів з метою позначення динамізму, змінюваності явищ та процесів. Мовна картина мовчання позначена стилістичними маркерами: синестезією, метафорами, епітетами та персоніфікацією. Пор. укр. дзвінка тиша, безголосий голос, панувала тиша, мир і тиша, рос. отговорила роща золотая, горные вершины спят в тени ночной, между молчаньем и речью, в церковной тишине, полная чаша молчания, англ. thrilling silence, still- waking sleep, the spell of silence, roaring silence. Апосіопеза – це пауза, невід’ємна складова усного мовлення та просодичної системи. Парадигма метазнаків на позначення мовчання (поверхневих лакун) свідчить про складний характер позначуваного феномена. Розкрити прихований зміст мовчання – зрозуміти ситуацію комунікації. Коментаторами невербального акту мовчання слугують лексичні та синтаксичні маркери, що ілюструє дієвість інтеграції комунікативних вербальних та невербальних знаків. Адгерентними до комунікативного мовчання є поняття імплікації, підтексту, еліпсису та алюзії. Імплікація, як глибинний підтекст, позначена відсутністю прямих екстеріоризаторів. Імплікація, підтекст, мовчання декодуються у дискурсивному просторі. Імплікація – тип мовленнєвої комунікації. Модифікація поверхневих структур висловлювання породжує еліпсис, абревіацію, контамінацію, згортання, неповноту вияву фрази. 11. Нейролінгвістика як наукова дисципліна; загальна характеристика. Наука, що вивчає взаємозалежність стану мовлення від стану різних ділянок мозкової кори, називають нейролінгвістикою. У нейролінгвістиці синтезується три давні науки – психологія, лінгвістика та медицина. Медицина завжди займалась вивченням патологій, а лінгвістика проблемами спілкування за допомогою мови., щоправда лінгвістика займалась більше зовнішньою стороною мови, і зрозуміло, що цей зовнішній бік має інший бік – невидиму діяльність мозку. Об’єктом психології завжди була вища нервова діяльність і вона сприймає медицину та лінгвістику як науки, що надають об’єктивний матеріал досліджень, тому нейролінгвістика логічно завершила в собі злиття досягнень трьох наук, тим самим беручи все найкраще з них та створюючи у науці новий науковий метод. У сучасній лінгвістиці стверджують, що предметом нейролінгвістики повинно бути вивчення мозкових механізмів мови. Вперше термін «нейролінгвістика» запропонував російський психолог Лурія Олександр Романович в середині 70-х років. 12. У чому полягає феномен міжпівкульної функціональної асиметрії мозку». Його стосунок до лінгвістики. Центри, що керують мовленнєвою діяльністю лю­дини, розташовані в мозковій корі лівої півкулі. За­лежно від специфіки розумової діяльності людини її мислення може протікати в різних зонах кори голов­ного мозку. У 1981р Роджер Сперрі зробив «міжпівкульної функціональної асиметрії мозку». Виявляється, якщо розсікти всі нервові зв'язки, що поєднують півкулі, то ліва півкуля добре розуміє звернене до неї мовлення, як усне, так і писемне, і дає граматично пра­вильні відповіді. Вона вільно оперує цифрами, формулами, правилами логіки. Але вона, на відміну від правої півкулі, не розрізняє інтонацію мовлення та модуляції голосу, є не чуттєвою до музики. Вона погано розпізнає складні об'єк­ти, які не піддаються розкладанню на прості елементи. Так, ліва півкуля на відміну від правої не здатна розпізнавати зображення людських облич та не здатна до неформаль­ного, естетичного сприйняття творів мистецтва. Ліва Півкуля виявляється «відповідальною» тільки за формально логічне мислення (понятійне) та мовлення, у той час як праве — за образне мислення. Завдяки правій півкулі ніби сам по собі складається цілісний образ світу, а ліва поступово збирає модель світу з окремих, але добре вивчених деталей; читання технічних текстів більш активізує ліву півкулю, а читання художніх – праву.За допомогою «лівопівкульного мислення» будь-який матеріал організовується так, що створюється однозначний контекст, який усіма розуміється однаково та є обхідним для успішного спілкування між людьми.Jсобливістю «правопівкульного мислення» є формування багатозначного контексту, який не піддається ви­черпному поясненню у традиційній системі спілкування. 13. Афазія як центральне поняття нейролінгвістики. Види афазії. Пошкодження певних центрів мозку, пов’язаних з мовленнєвою діяльністю, призводить до мовленнєвих розладів, які називають афазією. Залежно від того, яка зона головного мозку ушкоджена, виділяють такі види афазії: 1) моторна, що полягає в утраті здатності виражати думку в усній формі. Моторна афазія пов’язана з ушкодженням зони Брока; 2) сенсорна, яка полягає в утраті здатності розуміти усне мовлення; зумовлюється ушкодженням зони Верніке; 3) динамічна, що виявляється в утраті здатності зв’язного мовлення, головним чином у порушенні граматичних зв’язків; спричиняється ушкодженням лобних доль лівої півкулі; 4) семантична, яка виражається в утраті здатності знаходити в пеамяті потрібні слова для називання знайомих предметів, пов’язана з ушкодженням тім’яно-потиличної ділянки лівої півкулі. 14. Когнітивна лінгвістика - мовознавчий напрям,який функціонування мови розглядає як різновид когнітивної, тобто пізнавальної, діяльності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості досліджує через мовні явища.
Когнітивна лінгвістика є складовою частиною когнітології - інтегральної науки про когнітивні процеси у свідомості людини, що забезпечують оперативне мисленя та пізнання світу.
Вона досліджує, як пов'язані мовні форми зі структурами людських знань, а також те, як вони представлені в голові людини. Зокрема, предметом когнітивної лінгвістики є проблема ролі мови у процесах пізнаня й осмисленя світу, в проведені процесів його концептуалізації й категоризації, проблема співвідношення концнптуальних систем із мовними, наукової та звичайної картин світу з мовною. Загальне спрямування когнітивістів - на дослідження мови у зв'язку з людиною, яка думає і пізнає.
Головна ідея когнітивної лінгвістики як нового напряму: мовна здатність людини є частиною її когнітивної здатності.
Для когнітивної лінгвістики характерні такі загальні принципові настанови, як експансіонізм (виходи в інші науки), антропоцентризм (вивчення мови з метою пізнання її носія), функціоналізм (вивчення всього ріщноманіття функцій мови), експланаторність (пояснення мовних явищ).
Основним семантичним поняттям у когнітивній лінгвістиці є "концепт", і саме цим когнітивна лінгвістика найбільшою мірою відрізняється від інших напрямів дослідження семантики (логічного, структурного тощо). 15. Основним семантичним поняттям у когнітивній лін¬гвістиці є «концепт», і саме цим когнітивна лінгвісти¬ка найбільшою мірою відрізняється від інших напрямів дослідження семантики (логічного, структурного тощо). Поняття концепту поки що не має однозначного визна¬чення. Під ним розуміють ментальний прообраз (нерозчленоване уявлення про об'єкт), ідею поняття і навіть саме поняття. Він має двоїсту сутність — психічну та мовну. З одного боку, це ідеальний образ, чи, точніше, прообраз, що уособлює культурно зумовлені уявлення мовця про світ, з іншого — він має певне ім'я у мові.
А. Вежбицька розрізняє концепт-мінімум, концепт-максимум і енциклопедичний додаток (доповнення). Концепт-мінімум — це неповне знання смислу слова (мовцеві відома реалія, але далеко не все, що її стосу¬ється; у життєвій практиці вона для нього не є важли¬вою або ж він з нею ніколи не стикався). Концепт-максимум охоплює всебічне (повне) знання мовцем смислу слова (реалія йому відома в усіх аспектах), у тому числі енциклопедичні відомості, професійні знан¬ня про реалію. Так, якщо для мешканця України кон¬цепт «яблуко» є концептом-максимумом, то концепт «ківі» є концептом-мінімумом (мовці не знають, на ку¬щі чи на дереві ростуть ці фрукти, як ці рослини догля¬дають, як вони цвітуть, коли дозрівають плоди тощо).
Кожен концепт має ідеалізовану когнітивну мо¬дель, під якою розуміють усі наші уяв¬лення про об'єкт зразу, в цілому, якийсь «нерозчленований образ», що зумовлює певну поведінку мовного знака (рольову структуру). Зміна поняття значення на поняття концепту засвід¬чує зміну орієнтацій від трактування смислу як абстрактної сутності, репрезентація якої не пов'язана з мов¬цем і адресатом, до його інтерпретації як ментальної сутності, що з'єднує зовнішній світ із внутрішнім сві¬том людини. Тут мовознавство повернулося до тум¬больдтівського розуміння мови як «третього, проміж¬ного світу». Отже, когнітивна семантика вивчає не зна¬чення слів, а концепти. Це абсолютно новий підхід до вивчення семантики.
Дослідження концептів у мові стало предметом ба¬гатьох студій когнітивістів. Можна констатувати, що нині існує декілька різновидів концептуального аналі¬зу (словосполучення концептуальний аналіз набуває функції терміна, і концептуальний аналіз можна яко¬юсь мірою трактувати як метод когнітивної лінгвісти¬ки). Як правило, концепти досліджуються на основі сполучуваності, переважно предикативної, рідше атри¬бутивної, комплементарної, а інколи враховуються різ¬номанітні широкі мовні контексти (фольклорні, ху¬дожні, публіцистичні та інші твори). Уже досліджено чимало соціально-політичних, ідеологічних, філософсь¬ких, культурних, ментальних, міфологічних концептів: «свобода», «справедливість», «істина», «доля», «душа», «дух», «серце», «шлях», «жінка», «чоловік» тощо (до¬слідження Н. Арутюнової, Т. Булигіної, О. Шмельова, К. Рахіліної, Т. Радзієвської, Г. Яворської, С. Жаботинської та ін.).
Серед різних методик концептуального аналізу ви¬різняються етноцентрична концепція А. Вежбицької, яка виходить із того, що значення зумовлене менталь¬ністю певного етносу. Кожна мова специфічна, в ній відображений своєрідний національний характер. Спо¬соби концептуалізації світу закладені в мові. Завдання лінгвіста — реконструювати властивості національно¬го характеру через мову. Оскільки різні мови концеп¬ту алізують світ неоднаково, то через зіставлення мов виявляються відмінні концептуальні структури світу. Однак концептуальні структури не є статичними. Ро¬сійські мовознавці А. Баранов і В. Сергєєв, аналізуючи соціально-політичні й ідеологічні концепти типу «сво¬бода», «справедливість» тощо, які є ціннісними кате¬горіями суспільної свідомості, встановили кореляції між історичними змінами у значенні цих концептів і змінами суспільних ідеологій.
Кожен концепт пов'язаний з деякими іншими кон¬цептами, і разом вони утворюють домени, тобто фони, із яких вичленовується концепт. Так, концепт «дуга» сприймається з опорою на уявлення про коло, концепт «гіпотенуза» — з опорою на поняття про трикутник. Співвідношення між концептом і доменом Р. Лангакер інтерпретує в термінах профіль і база. Він вважає, що семантику можна зображати у вигляді схем, де виділена жирною лінією чи іншим знаком частина буде профілем мовної оди¬ниці, а все інше — її базою.
Упорядковане поєднання концептів у свідомості лю¬дини становить її концептуальну систему. Ці концепти можуть бути картиноподібні й мовоподібні. Концептосистему, таким чином, не можна зводити до ментального лексикону, тобто системи вербалізованих (ословлених) знань, яку ще називають внутрішнім лексиконом, теза¬урусом, мовною пам'яттю. Концептосистема і менталь¬ний лексикон перебувають у відношенні «ціле — части¬на», оскільки концептосистема — це єдиний рівень представлення знань, що поєднує мовну, сенсорну й моторну інформацію.
Концептосистема не є стабільною. Навпаки, вона динамічна, весь час змінюється під впливом постійного процесу пізнання. Водночас слід зазначити: концептосистеми в різних людей не збігаються, що залежить не тільки від їхнього інтелектуального рівня, а й від жит¬тєвої практики. 16. Етнолінгвістика як наукова дисципліна, напрямки досліджень
Мова є вагомою часткою етнокультури. І хай вона сама проходить через канали культури , чи, навпаки, культура проходить через мовні канали, одне зрозуміло: звичаї впливають на комунікативну систему етносу.
Етнолінгвістика – напрям у мовознавстві, який вивчає мову в її зв’язках з культурою, взаємодію мовних, етнокультурних і етнопсихологічних чинників у функціонуванні та розвитку мови.
Основи етнолінгвістики були закладені Вільгельмом Гумбольдтом. Теоретично обґрунтовуючи порівняльно-історичний метод, він підкреслював: компаративістика матиме успіх тільки тоді, коли досліджуватиме мову не саму по собі, а одночасно з вивченням народного духу. Під значним впливом цих думок В. Гумбольдта, як і його ідеї про мову, що, маючи твірну силу, оточує звуковим ланцюгом певну етнічну групу, формуючи її світогляд, який може бути змінений тільки тоді, коли замінити цей звуковий ланцюг іншим, тобто, коли змінити мову, виникло два, цілком автономних, напрями етнолінгвістики — європейський і американський.
Дослідники історії лінгвістичних учень кваліфікують перший з цих напрямів як неогумбольдтіанство в науці про мову.
Фундатор Московської етнолінгвістичної школи М. Толстой дав етнолінгвістиці два тлумачення: широке й вузьке. Перше кваліфікує її як комплексну дисципліну, предметом вивчення якої є весь план змісту культури, народної психології й міфології незалежно від засобів і способів їхнього формального втілення. Друге звужує цю галузь до етнолінгвістичного напряму в мовознавстві, що орієнтує дослідника на розгляд співвідношення мови й духовної культури, мови й народного менталітету, мови й народної творчості, їхнього взаємозв’язку та різних типів їхньої кореспонденції.
Подвійне трактування об’єкта етнолінгвістики у польській школі Є. Бартмінського: предметна кваліфікація об’єкта цієї галузі – мови й мовлення певного етносу й самого етносу як носія мови, а також суб’єктне визначення, яке полягає в тому, що етнос, не перестаючи бути об’єктом вивчення, у той самий час розглядається як суб’єкт пізнавальної діяльності, той, хто створює деяку сферу знань, «наївну» картину світу і є її носієм. Однак суб’єктна трактовка об’єкта етнолінгвістики проектує цю галузь на дослідження етнічної психології, об’єктом якої є етнос, а предметом – особливості поведінки, емоційних реакцій, психіки, характеру, а також національної самосвідомості народу. 17. Відмінності мов, зумовлені свосрідністю культури
Відмінності мов, зумовлені свосрідністю культури, зводяться:
а) до відмінностей у лексиці й фразеологгії. У кожній мові наявна безеквівалентна лексика, до якої належать слова, що позначають специфічні явища культури i не мають однослівного перекладу на нашу мову. При перекладі вони передаються описово або запозичуються. Запозичені еквівалентні слова називають екзотизмами. Так, слова стерлінг, біг-бен, шилінг, крикет пов'язані з англійською матеріальною i духовною культурою, конклав, сентимо, cпагеті, тарантела - з італійською, песо, конквістадор, тореадор, корида, болеро - з іспансъкою, ковбой, рейнджере, авеню, 6ap6i — з амернканською, сарафан, щи, боярин, балалайка, — з російською, сакура, гейша, екібана, саке, кімоно — з японською i т.д. До української безеквівалентної лексики відносять такі слова, як чумак, гривня, ушник, галушки, вареники, борщ, бандура, кобзар, коломийка, гопак, вечорниці, тризуб. Як правило, безеквівалентна лексика в кожній мові становить не більше 6— 7% від загальної кількості активно вживаних слів, а фразеологія майже вся ідіоматична;
2) до відмінностей у лексичних фонах слів з тотожним денотативним значенням.. Такі слова можуть мати різні конотації (емоційні й оцінні відтінки), а також різні асоціативні зв'язки. Зрідка ці відмінності зумовлені і відмінностями в самих реаліях, як, наприклад. укр. хата i рос. изба (різна форма, озлоблення тощо), укр. призъба i рос. завалинка. Часто спостерігається розбіжність у символічних значеннях. Так, зокрема, укр. лебідь i рос. лебедь символізують дівчину, однак укр. лебедь символізує ще жінку, молодицю, а інколи й батька; укр. зозуля i рос. кукушка — це вісниця, провидиця, однак укр. зозуля — ще символ безпритульності, самітності. а також дружини, сестри, матepi; укр. калина — символ краси, здоров'я. дівчини, любові, України, рос. калина символізує розлуку i невдале заміжжя.
Отже, вплив культури позначається на своєрідності лексико-граматичних, на особливостях нормативно-стилістичної системи ма мрвленнєвого етикету. 18. Гіпотеза Сепіра-Уорфа
Гіпотеза Сепіра-Уорфа (гіпотеза лінгвістичної відносності) розроблена в 30-х р.р. ХХ ст. Згідно з концепцією структура мови визначає мислення і спосіб пізнання реальності. Гіпотеза стверджує, що мова винятково важлива в соціалізації людини, у формуванні індивідуальних уявлень про навколишній світ; розуміння явищ реальності через існуючі в мові найменування предметів, явищ, подій.
"Звукові патерни" - це стереотипні форми сприйняття, які зберігають стійкість у культурі. Ця теорія лягла в основу етнолінгвістики.
Гіпотеза розглядає такі основні питання:
1) вплив мови на поведінку людини,
2) наслідки двомовності (сприйняття світу двомовними індивідами при переході з однієї мови на іншу)
3) вплив мови на мислення і сприйняття світу; виникнення і ословеснення думок і почуттів
4) співвідношення мови і культури. Важливість вивчення мови через культуру народу;
5) значні структурні розбіжності в мовах як причини нерозуміння співрозмовників (двомовність, наявність чи відсутність точних лексичних відповідників)
6) володіння мовою є володінням структурою мислення. 19. Соціолінгвістика – наука, яка вивчає проблеми, пов’язані із соціальною природою мови, її суспільними функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову і роллю мови в житті суспільства. Увесь комплекс соціолінгвістичних проблем у загальному вигляді можна звести до таких питань: 1. як соціальний чинник впливає на функціонування мов; 2. як він відображається в мовній структурі; 3. як мови взаємодіють. Традиційно в соціолінгвістиці виділяли 3 розділи: психолінгвістику, етнолінгвістику й інтерлінгвістику. На сучасному етапі розвитку мовознавства намітилась тенденція до виокремлення цих розділів у самостійні науки. Соціолінгвістика розглядає такі питання як мовна ситуація та мовна політика. Отже, вплив суспільства на мову обмежується впливом на взаємовідношення мов у багатомовній державі і впливом на нормативно-стилістичну систему мови, термінологію, графіку й орфографію. Суспільство не може вплинути на зміни структурних рівнів мови. 20. ПОНЯТТЯ МОВНОЇ СИТУАЦІЇ
Уперше термін мовна ситуація чи лінгвістична ситуація почали використовувати в працях зарубіжних лінгвістів 30-х років ХХ ст., які вивчали мови Африки та Азії . Цим терміном позначали сукупність мов, які обслуговували спілкування у якійсь країні або регіоні, а також їх функціональний розподіл. Більш активно проблема мовних ситуацій стала досліджуватися в 60 – 70-х роках в радянському та зарубіжному мовознавстві. У зарубіжній лінгвістиці з’явилися роботи У. Стюарта, Ч. Фергюсона, Дж. Фішмана; у радянській науці – В. В. Виноградова, Л. Нікольського, В. Чернишова, А. Швейцера та ін.
Одним з перших, хто запропонував конкретну методику вивчення мовної ситуації, був Чарльз Фергюсон. За його визначенням, „мовна ситуація (linguistic situation) … належить до спільної конфігурації використання мови в цей час у цьому місці й містить такі дані, як: скільки та які мови використовують у цьому ареалі, скільки людей ними розмовляють, та за яких обставин, яких думок та установок щодо цих мов дотримуються члени цього колективу”. Ч. Фергюсон спробував інтерпретувати поняття мовної ситуації в термінах функціональних типів мов. Учений розробив роздрібнену класифікацію мов, у якій розрізняв основну мову (maj), неосновну (min) та мову спеціального призначення. Далі А. Швейцер проаналізував запропоновані У. Стюартом чотири атрибути мов, які впливають на соціальні установки, наявні щодо них: історична зумовленість, стандартизація, життєздатність, гомогенність. На основі цих ознак американським лінгвістом було виділено кілька типів мов: стандартна, класична, місцева, креольська, піджин.
А. Швейцер об’єднав запропоновані класифікації Ч. Фергюсона та У. Стюарта в єдину, названу схемою Стюарта-Фергюсона. Учений зазначав, що запропонована схема дозволяє лаконічно охарактеризувати мовну ситуацію за допомогою низки літерних та цифрових індексів. . Розглядаючи основні теоретичні проблеми соціолінгвістики, як-от: принципи виділення мовних підсистем, двомовність, мовна політика, Л. Нікольський висловив припущення, що мовна ситуація в певних територіальних межах – це наслідок взаємодії представників різних етнічних та соціальних груп. По суті мовна диференціація є відображенням диференціації суспільства, яка „набуває форми функціонального розподілу мовних систем та підсистем на рівні всього суспільства і на індивідуальному рівні ” На основі досліджень мовної ситуації в країнах Азії та Африки В. Чернишов висловив припущення про нестабільність мовної ситуації: „Вона є динамічним співвідношенням складових її елементів, що змінюється в часі та просторі”. Так само, як і А. Швейцер, учений зазначав про вплив і об’єктивних, і суб’єктивних чинників на формування мовної ситуації. До об’єктивних зараховано лінгвістичні, тобто лінгвістичний склад населення, культурно-історичні, демографічні, географічні, економічні, соціально-історичні. До суб’єктивних чинників належить усвідомлення мовним коллективом окремості своєї мови та політика держави щодо національно-мовних питань. Розуміння мовної ситуації А. Швейцером, на думку вчених, одержало серед радянських лінгвістів загальне визнання.
Вельми докладний аналіз проблеми мовної ситуації належить Е. Туманян. Погоджуючись з А. Швейцером, дослідниця значно розширила це положення, включивши в соціально-комунікативну систему всі мови, що функціонують на певній території, незалежно від обсягу їхнього функціонування. В умовах диглосії та білінгвізму вчена сформулювала загальні принципи моделювання мовних ситуацій. Соціолінгвіст Б. Тошович намагався розкрити зміст мовної ситуації через парадигми: нація – мова, республіка – мова, держава – мова, суспільно-історичні умови – мова, політика – мова. „Під соціолінгвістичною парадигмою ми розуміємо сукупність елементів, характерних для мовної ситуації в певному соціокультурному середовищі, відповідно сукупність чинників, що створюють мовну ситуацію на окремих територіях”.
Проаналізувавши деякі праці вчених середини ХХ ст., ми бачимо, що мовна ситуація розглядалася як взаємовідношення функціонально- стратифікованих мовних утворень, що змінюю 21. Одним з ключових понять соціолінгвістики є поняття мовної ситуації, що
визначається як сукупність форм існування мови (мов, регіональних койне
(мова спілкування колективу, що розмовляє на споріднених мовах або
діалектах. Як койне може використовуватися один із споріднених діалектів або
мов, змішаний діалект або мова, нормалізована літературна форма на основі
одного або декількох діалектів або мов, архаїчна форма, загальна для всіх
діалектів або мов. Утворення та конкретна форма койне зумовлені історичними,
географічними, економічними, соціальними та іншими умовами розвитку
споріднених діалектів або мов) ,територіальних і соціальних
діалектів), які обслуговують континуум спілкування в певній етнічній спільноті
або адміністративно-територіальному об’єднанні. Виділяються дві групи
мовних ситуацій: екзоглосні – сукупності різних мов, і ендоглосні – сукупності
підсистем однієї мови. Екзоглосні й ендоглосні ситуації поділяються на
збалансовані, якщо їх компоненти функціонально рівнозначні, і незбалансовані,
якщо їх компоненти розподілені за різними сферами спілкування і соціальними
групами.
Із багатомовних ситуацій найпоширенішою є двомовність, або білінгвізм. „При
білінгвізмі дві мови співіснують в межах одного колективу, який користується двома мовами
в різних комунікативних сферах залежно від соціальної ситуації та інших параметрів
комунікативного акту ”Крім двомовності, в сучасному світі непоодинокі випадки тримовності, рідше трапляється чотиримовність і навіть п'ятимовність. 22. Незбалансована мовна система – це мовна ситуація у якій суспільні функції мов не збігаються, їх компоненти розподілені по різних сферах спілкування і соціальних групах. 23. Розкрити зміст поняття "диглосія"
Одним із незбалансованих випадків білінгвізму є диглосія.
Диглосія - це одночасне існування в суспільстві двох мов або двох форм(варіантів) однієї мови з функціональним її розподілом.Вибір мови диктує комунікативна ситуація, і він не залежить від етно-мовної належності мовців. На відміну від білінгвізму диглосівя передбачає свідому оцінку мовцями певної мови за шкалою "високий - низький". Компонентами диглосії є різні мови (наприклад, французька і російська в російських дворян XVIII cт.), різні варіанти однієї мови (літературна мова і діалект), різні стилі мови (крижний і розмовний).
24. Розкрити зміст поняття «соціальної диференціації мови». Соціальна диференціація мови – це такий процес, внаслідок якого з однієї мови вичленовуються нові діалекти, які можуть виокремлюватись і ставати самостійними мовами. Цей процес спричиняється різними подіями в суспільному житті.
Категория: Мои статьи | Добавил: pochynok (18.05.2011) | Автор: Юлія Починок
Просмотров: 5856 | Комментарии: 1 | Рейтинг: 4.8/5 |
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Форма входа

Поиск

Друзья сайта

Статистика


Copyright MyCorp © 2017
Сделать бесплатный сайт с uCoz