Суббота
18.11.2017
02:10
Приветствую Вас Гость
RSS
 
Юлія Починок
Главная Регистрация Вход
Каталог статей »
Меню сайта

Категории каталога
Мои статьи [33]

Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 215

Главная » Статьи » Мои статьи

ІСПИТ_ІУЛ
1Складні й неоднозначні процеси відбувалися в українській літературі та мистецтві. Художнє осмислення суспільних процесів помітно впливало на їх перебіг. 20—30-ті роки в радянській історії — доба суперечлива. З одного боку, під гаслом демократії народ у пориві революційного романтизму і віри у світлі ідеали долав складнощі відбудовчого періоду, закладав фундамент індустріального прориву. З іншого — поступове, але нестримне вихолощення змісту демократичних гасел та принципів, широкий наступ на права людини, утвердження людожерської системи тоталітаризму. Цей клубок протиріч позначився як на змісті й формі мистецьких творів, так і на всьому творчому процесі. У літературі на початку 20-х років чітко окреслилося дві позиції — радикальна та помірковано-консервативна. Перша постала на ґрунті синтезу модерністських впливів європейської культури та соціального замовлення новоствореної пролетарської держави і була націлена на пошук нових форм та засобів самовираження та світосприйняття. Друга, формуючи нове бачення світу, прагнула не втрачати професійних висот та мистецьких надбань попередніх поколінь. Її прибічники наполягали на необхідності базувати новітній літературний процес на творчому переосмисленні національних традицій та класичних зразків світової культури. Ще на початку XX ст. як альтернатива народницькому реалізмові й натуралізмові в українській літературі з'явилася неоромантична течія. Їй були притаманні особистісна інтерпретація дійсності й акцентування вольового діяльного начала в людині. Драматичні події 1917—1920 рр. стимулювали появу нової модифікації неоромантизму — пролетарського, або ж революційного романтизму. Цей художній стиль та зумовлене ним своєрідне світобачення були притаманні творам В. Блакитного, Г. Михайличенка, В. Сосюри, В. Чумака. Новітні тенденції розвитку європейської літератури відбивав футуризм. Найяскравішим його представником в Україні був М. Семенко. Свою творчість він розпочав з традиційних романтичних віршів, що друкувалися в «Українській хаті». Невдовзі став автором програмного маніфесту «Кверо-футуризм». Принциповими тезами нової концепції були проголошення модерну основним мистецьким критерієм; заперечення будь-яких культів і канонів у мистецтві (критика не лише хуторянства, провінційності, а й «культу Т. Шевченка»); декларування творчим орієнтиром невпинної та динамічної «краси пошуку». Післяреволюційна доба позначилася на розвитку національного футуризму. У контексті «соціального замовлення» постає революційний футуризм, якому притаманні наступальність, агітаційність, плакатність, публіцистичність, що суттєво потіснили характерні для стилю ліричність, інтелектуальність та психологізм. Активне експериментування та пошук нових форм самовираження, а також традиційний для української культури бароковий стиль сприяли зростанню на українському ґрунті символізму. Вслід за старшим поколінням поетів-символістів (М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка) наприкінці другого десятиріччя XX ст. дедалі впевненіше заявляє про себе молода плеяда його прихильників (М. Філянський, О. Кобилянський, Д. Загул, А. Савченко, М. Терещенко). Вітчизняний символізм органічно поєднував тяжіння за змістом і формою до нових зразків європейської літератури зі збереженням кращих традицій українського бароко; глибоке та поліфонічне філософське звучання; містичне, лірико-споглядалне, відірване від життя світобачення. Орієнтація на зображення у творах масштабних суспільних змін схилило групу київських письменників до переосмислення класичної культурної спадщини та використання її канонів у власній творчості. До групи «неокласиків» (саме таку назву отримали представники цього напряму) належали М. Зеров, О. Бургардт, М. Драй-Хмара, Ю. Клен, М. Рильський, П. Филипович. Вони орієнтувалися на кращі зразки європейської класики, дбаючи про збереження, використання та розвиток української літературної традиції, виявляючи високу вимогливість до гармонійної завершеності вірша. 2. складних умовах наступу компартії на духовне національне відродження і творчу думку виникла літ.дискусія 1925-28 р. В її ході порушувалися такі питання: 1. Ставлення до класичної спадщини, яку пролеткультівці відкидали 2. Проблемні традиції і новаторство, шляхів нового мистецтва 3.Проте центральним питанням дискусії: бути чи не бути укр.. літературі, як самобутньому мистецтву явищ в контексті світового духовного розвитку. Розпочав дискурс 20 кв. 1925 р Микола Хвильовий памфлетом «Про састану в бочці, або про графоманів, спекулянтів та ін.. просвітян» Вона була опублікована на сторінках газети. Це була відповідь тим силам які жонглюючи партій. Політичними гаслами спотворили і дскрдитували мистецтво слова. З вини пролеткутівців пропагувався лівацький нігілігізм, відкидали класичну літературу, яку оголосив класовою ворожою. Дискусія проходила в 3 етапи: 1.Від 30 кв. 25-го, що почалася статею Григорія Яковенка (Про критику і критків в літературі). Завершився 1 –ий етап памфлетом(Аполегети писаризму 1926 Хвильового) Він сформував центральні проблемні дискусії і накреслив пропозиції щодо їх реалізації 2.Від 26 кв 1926 – листа Йосипа Сталіна- товаришу Тогановичу та членам політбюро КПбУ. До розпуску ВАПЛІТЕ і диспуту в будинку імені Блакитного, що відбувався 18-21 лютого. На ньому були присутні 800 осіб і взяли участь представники літературних організацій в Києві : Дорошенко, Миженко, Зеров. 3. В Україні після лютневої революції 1917 найповніше виявили себе символісти: Тичина, Савченко, Кобилянський, Курбас. Заснували в Києві символістську школу «Біла студія». Вони видавали збірник, літературно-критичний альманах (1918), спрямований проти народного погляду на літературу. Редактором був Яків Савченко, Олекса Слісаренко. Тут оприлюднили свої твори Тичина, Павло Савченко, Загул,Терещенко. В цьому ж році символісти утворили групу Музагет (грецький епітет покровителя муз Аполонна).:Яків Савченко, Дмитро Загул, Михайло жук, Кобилянський, Ярошенко. Естетичну платформу виклав Юрій Іванів Меженко у статті «Творчість індивідума і колектив». У ній він тверджує самостійність мистецтва і творчої особистості». Написав, що творчий індивідум тільки тоді можна творити, коли вважати себе вищим над загалом. Більшовицька влада закрила друкарню, а музагетівців переслідували. В альманасі була опублікована стаття Ю.Моженка про сонячні Кларнети Тичини. Курбас опублікував статтю «Про новітню експресіоністську німецьку драму» 1920- альманах «Гроно». 1922 – в Катеринославі вони видали авангардний альманах «Вир революції», проте поступово символісти розсіялися серед інших угрупувань. В 1914 році народжується український футуризм. Його справжнім лідером стає Михайль Семенко, що друкує маніфести до своїх поетичних збірок «Дерзання» і «Кверо-футуризм» (від лат. quero — шукати). М. Семенко оголошує війну будь-якому канонові та культові в мистецтві. Він протестує проти культу Т. Шевченка (М. Семенко демонст¬ративно спалює власного «Кобзаря») та «хуторянського», провінційного мистецтва. М. Семенко нехтує національним у літературі — воно здається йому примітивом. Поет виступає за «красу пошуку», за стрімкий рух мистецтва: «процес мистецтва, — на думку М. Семенка, — динамічний субстан-ційно». Семенко організовував різні футуристичні групи: «Кверо» (1914 p.), «Фламінго» (1919 p.), «Ударна група поетів-футуристів» (1921 р.), «Аспанфут» (асоціація панфутуристів) (1921 p.). Футуристичні угруповання діяли також у Харкові («Ком-Космос») та Одесі («Юголіф»). У лавах футуристів перебували О. Слісаренко, Я. Савченко, В. Ярошенко, М. Терещенко, Г. Шкурупій, Г. Коляда, Μ. Щербак та інші. В 1922 році Михайль Семенко, який називає себе «футурорубом на незайманих лісах української літератури», розробляє теорію панфутуризму. Поет вважає, що «мистецтво, досягнув¬ши вершин академізму та класицизму», пішло деструктивним шляхом. Потрібно не чекати, поки воно саме відімре, а «добивати» його, аби з уламків старого мистецтва зводити, конструювати нове. Концепцію Семенка підтримав і Гео Шкурупій. 4. "Неокласика" — умовна назва естетичної платформи невеликого кола київських поетів, перекладачів та літературознавців 20-х — початку 30-х (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський, О. Бургардт). То було неформальне товариство вільних митців, котрі шанували талант, поціновували літературу за іманентними художніми критеріями, не визнавали позамистецьких, власне, пробільшовицьких структурувань ("Плуг", "Гарт", Аспанфут та ін.). їх об'єднувала система світосприймання, позначена рисами "аристократизму духу" та творчого інтелекту, тяжінням до гармонії між раціональною сферою та почуттями, власне до сподіваної "калокагатії", до високої культури мислення та поетичного мовлення. Звідси — їхнє захоплення досконалістю античної лірики, художньою філігранністю французьких "парнасців", доробком російського "срібного віку", що поєднувалося з інтересом до української класики, до розбудови національної, перейнятої "вітаїстичною" енергією культури. Своїми творами "неокласики" спростовували закиди вульгарної критики (Б. Коваленко, Д. Загул, Я. Савченко та ін.) у нібито їхній відстороненості від дійсності, яку вони не сприймали у заангажованій інтерпретації, не дозволяли собі фальшувати перед великою Правдою трагічного національного відродження. Свідчення цьому — навіть елітарні поезії М. Зерова ("Обри", "Київ з лівого берега" та ін.), а такий його сонет, як "Pro domo" мав початкову назву "Молода Україна" і містив у собі естетичну програму ренесансної України. Виповнена могутнім життєлюбством і тогочасна лірика М. Рильського, який прагнув гармонії людської душі та природи. Справжня сучасність, відмінна від більшовицької схеми з її класовою ненавистю, нав'язуваної силоміць мистецтву, промовляла в поезіях М. Драй-Хмари, П. Филиповича, а пізніше — О. Бургардта (Юрія Клена). "Неокласикам" було затісно в античних пейзажах, які вони накладали на київські краєвиди. Вони почувалися незручно навіть у близьких їм версифікаційних канонічних формах. Зокрема, М. Зеров намагався, аби його сонети "зберігали звичайну розмовну інтонацію", не полишаючи свого кредо "Класична пластика і контур строгий", прагнув узаконити "саме недодержаність і зрив". В "неокласиків" не знайти творів, які б відповідали жорстким вимогам класицистичної поетики (звідки мав би з'явитися неокласицизм) як замкненої в собі художньо-стильової системи з притаманними їй рисами раціоналістичного мімезису, з нахилом до статичності, де унеможливлюються інтимні мотиви та злободенні переживання, до пластичності, а не музичності чи імпресіоністичності, до симетрично врівноваженої версифікації та замилування античними алегоріями. Неокласики виступали проти низькопробної революційно-масової літератури, гостро критикували програмні тези «Пролеткульту», стверджуючи, що пролеткультівські гасла масовості та пролетаризації спричиняють катастрофічне зниження естетичного рівня творів. У 20-ті роки на основі непівського плюралізму та стильового різноманіття розгорнувся процес організаційного згуртування літераторів. У перші післяреволюційні роки найбільший вплив мало літературне об'єднання «Пролеткульт», яке намагалося, відкинувши вікові надбання світової культури, створити нову, «пролетарську» культуру. 15. Якби поетичний генiй визначався (як це багато хто думає) iндивiдуальною неповторнiстю стилю, вiдсутнiстю наслiдуваних лiтературних або й пiсенних зразкiв та попередникiв — лiрика Є.Плужника безперечно становила б найвище мистецьке досягнення в цiлому українському письменствi. Бо не в самiй лише українськiй, а й у свiтовiй лiтературi навряд чи знайдеться безпосереднiше, вiльнiше вiд усiх видiв риторики та "лiтературщини" висловлення найбезпосереднiших i найунiверсальнiших почуттiв — зневiри, втоми, нудьги. Оце й усе, що днi тобi лишили: утома, зморшки та старi листи. Ах, досвiде, розраднику немилий, навiть запiзнений — завжди дочасний ти! ("Рiвновага") Самотнiсть, мелянхолiя i резиґнацiя одвiку притаманнi мислездатнiй людинi i невiддiльнi вiд самосвiдомого роздуму, а до етичного змiсту вiршованих медитацiй та сентенцiй Плужникових можна було б навести необмежену кiлькiсть паралель iз найвiдомiших европейських моралiстiв i аферистiв. Проте це рiч зайва, бо, по-перше, малоправдоподiбно, щоб Є.Плужник черпав головнi мотиви своєї творчости з будь-яких лiтературних джерел, а не з повсякденного досвiду власної свiдомости, а по-друге (i це головне), артистична форма вiршованого афоризму, його мистецька вартiсть однаково лишається створена самим поетом зовсiм безпрецедентно i нi вiд кого не залежно. Це — небувала ще в нашому письменствi iлюзiя абсолютної природності. Поезія збірок «Рання осінь» (1927) та «Рівновага» (1933) — лірична, а точніше,— переважно інтимно-особистісна, глибоко психологічна за характером. Є. Плужник — великий майстер передавати особливості різних станів душі людини. Настрій збірок «Рання осінь» та «Рівновага» суттєво відрізняється від збірки «Дні»: здебільшого це медитативні, елегійні твори: наприклад, «Дивлюсь на все спокійними очима, давно спокійним бути я хотів...», «Вчись у природи творчого спокою...». У цих збірках багато творів пейзажної лірики, яка неодмінно, хоча б на рівні підтексту, співвідноситься з долею людини В "Днях" органiчне тяжiння поетове до рафiновано-приглушеного iмпресiонiзму раз у раз перехрещується естетичне меншевартiсними зазiханнями на зовнiшню ефектовнiсть. Поема „Галілей” – поетичний пік Плужника. Тут бунт його проти світу, усі рахунки за ним і самим собою то розходячись, то, навпаки, - зливаючись, творять той спектр цілісності, яке і є вищою ознакою майстерності. Є в поемі шматки, які не тільки за силою почуття, а й за стилістикою нагадують урочисто-пророчі біблійні тексти. Прекрасна відвага щирості явлена в цій поемі. Прекрасна й ота ламаність, бо за нею – болісне шукання істини. Тонко прочитаний Рильським і Новиченком „Галілей”, усе не вичерпується сказаним. Плужник дає підстави і для інших тлумачень. Як і кожна глибока річ, поема має кілька вимірів. Це той випадок, коли суперечливість стає достоїнством. Монолог набуває чинності рентгенівського відбитку душі, відкритої нашому зору у пору великого потрясіння. «Канів» — поема медитативна і філософська, і розмова в ній іде про минуле, сучасне й майбутнє українських сіл та міст. Є. Плужник був добре обізнаний з проблемами України початку XX ст.., зокрема з проблемою поступового знищення українських сіл у зв'язку з масовим виїздом селян до найближчих міст у пошуках ліпшої долі. Краще це для країни чи гірше прагнули з'ясувати прихильники різних точок зору — «селюки» та «урбаністи» шляхом постійних суперечок, які вже тоді велися в українській радянській літературі. Є. Плужник посів досить розважливу позицію: «Бо виріс я на межах двох світів — півмерлих сіл і міста молодого, і не зречусь ні там, ні тут нічого...» (Канів). Поет усвідомлює неминучість урбанізації (історичного процесу швидкого зростання старих і появи нових міст та підвищення їхньої ролі в економічному й культурному житті суспільства), бо це майбутнє життя країни, але в той же час він намагається застерегти від повного занепаду села, адже це може призвести до втрати тих цінностей, які набула країна протягом історії: творчість, знання, розум, «велика єдність праці і культури», пам'ять і любов до того «порогу батьківської хати», від якого «і досі серця не віддер» сам поет Є. Плужник. 16.16. У своїх віршах «Весна», «Назустріч» Б.-І. Антонич пише: «Росте Антонич і росте трава», «росте хлоп'я, мов кущ калини». Дійсно, існує схожість у тому, як зростають молоді травинки чи пагінець малини і дитина. Спочатку вони маленькі та ніжні, бояться холоду і сильного вітру, життєвих незгод, але потім міцніють і стають сильними. У кожному з віршів поета наявна людина, яка є частинкою природи. Ми розуміємо, що це він сам росте із травою, з кущем малини, запрягає сонце, аби виїхати назустріч весні, іде розсіяний і босий з сонцем на плечах. Та й сама природа у віршах Б.-І. Антонича теж схожа на людину, повторює її дії. Ластівки не просто літають, а записують початок дня. То не дощ іде, а хтось стовк на друзки синє небо й обсипає ними світ. Ранок у поета перетворюється на прудке циганча, що стрімко вискакує з води. Ранковий зблідлий місяць стає схожим на затертий часом старий гріш. Так кожен рядок поезій перетворюється на невеличку ніжну акварельну картину. А ще вірші Б.-І. Антонича звучать. У них варто нахилитися до землі, щоб почути найтаємничіші слова. Тут дзвенять на шляхах підкови, зміяста ріка має співуче дно, шлях дзвенить, мов мідь, вітри хвилясто хлюскають. Чарівний світ природи, змальований у поетичних творах Б.-І. Антонича, примушує по-іншому подивитися на все, що нас оточує. Виникає потреба замислитися: як я сприймаю природу, серед якої живу? Адже навіть звичайні дерева, квіти, птахи, виявляється, можуть «розповісти» дуже багато. Варто лише придивитися пильніше. І тоді квітучий кущ ромашок у саду перетворюється на зграйку дівчаток у віночках. Стара розлога тополя обабіч дороги стає задуманою бабусею, яка обгорнулася великою зеленою хустиною, а хмари в небі перетворюються на химерні фортеці, замки, на чудернацьких тварин і птахів. Варто лише частіше дивитися на все, що оточує нас на землі і на небі. • Привітання життя: книжка поезій. • Велика гармонія (збірка) • Три перстені: поеми й лірика. • Книга Лева. • Зелена євангелія. Посмертне видання. • Ротації. Посмертне видання. • Низка поезій поза збірками; • Лібрето до опери «Довбуш» (у двох редакціях); • Поетичні переклади . 17.17. Уже своєю першою збіркою «Сонячні кларнети» Павло Тичина здобув загальне визнання читачів і критики. Вона вийшла друком у 1918 році. У віршах її поєдналися дві музи — Музика і Поезія з братом Живописом. Тому картини заговорили звуками, звуки утворили полотна, слова засяяли барвами. Внесений у заголовок книжки незвичний образ — символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла і світла з музичними ритмами Всесвіту, що єднають людину з природою. Отже, назва збірки — це поетичне вираження авторського розуміння гармонії Всесвіту. До неї Павло Тичина включив 44 найкращі свої твори, які умовно можна поділити на три тематичні групи. До першої належить лірика з пейзажними і любовними мотивами. Це музичні, граційні, живописні вірші: «Гаї шумлять...», «Десь надходила весна...», «Не дивися так привітно...», «Подивилась ясно...», «О панно Інно...», «Туман», «Сонце», «Вітер», «Дощ», «Пастелі» (цикл віршів) та інші. Поезії ці надзвичайно вражають красою образів і глибоким чуттям природи. Це коштовні перлини української поезії. Тихою зажурою віє від поезії «Ой не крийся, природо...» (1915). Малюнок осіннього завмирання і згасання природи не викликає, однак, розпачу і безнадійно-песимістичних настроїв. Як мінлива погода восени, так і настрій ліричного героя — то сумний, то, навпаки, світлий і прозорий, наче барви золотої осені. В метафоричному образі «сміялося сонце у тузі» вчуваються бадьорі нотки: як би не плакали сичі, як би не охмарювали серце сумні почуття, весна знову настане, шумітимуть зливи, перекотяться громи над полями. Можливо, головний секрет художньої привабливості багатьох віршів цієї книги, які й досі чарують читача, — у чудовій молодості і свіжості почуттів, у молодій радості відкриття і прийняття світу. Гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи, мажорний настрій поета виразно відчувається у вірші «Гаї шумлять...» (1914). Простий, звичайний краєвид: гай, річка, хмарки в небі... Але під пером митця, що, крім великого поетичного обдарування, володів також хистом живописця й музики, ця картина постає дивовижно прекрасною. Поет чує повсюди казково-чарівні мелодії, бачить незвичайну красу. Митець добирає яскраві слухові та зорові образи: гаї шумлять, дзвін гуде, тихий шепіт трав, хмарки біжать, неба край — як золото. Художню довершеність твору визначають також порівняння («купаючи мене, мов ластівку»), метафори («думки пряде», «мріє гай»), епітети («шепіт трав голублячий»). У вірші передається радісний, світлий настрій ліричного героя, його захоплення красою рідної землі. У поезії «Арфами, арфами...» (1914) Тичина славить прихід весни, «запашної, квітами-перлами закосиченої». Про радісну подію — оновлення природи — сповіщають гаї. Шум їхній — наче ніжнотонні звуки арф. Весна пробуджує глибокі думи, якими переповнене все довкола, думи про майбутні бої за людське щастя. У чистому повітрі — передгрозове напруження: «Буде бій вогневий!» Цим почуттям охоплене серце ліричного героя. Основний настрій вірша — життєво-ствердний, оптимістичний. Герой твору — людина, закохана в рідний край. Разом з ним ми пізнаємо світ природи з її «золотими, голосними самодзвонними арфами», які звучать у гаях з ніжнотонною блакиттю, з пахощами, що їх «несе весна запашна, квітами-перлами закосичена». Світла, ніжна гармонія барв і звуків, настрій трепетної мрійливості, бентежне очікування нового, невідомого характеризують й інші поезії книжки — «Закучерявилися хмари», «Гаї шумлять», «Десь надходила весна», «Цвіт в моєму серці», «Не дивися так привітно». Вони запам'ятовуються не тільки музичністю, а й живописністю, причому мелодійність органічно єднається з колористикою. А головне — такі образи розкривають порухи душі людини 18. Павлу Григоровичу Тичині довелося жити у важкі для нашої країни часи: Перша світова війна, революція, громадянська війна, становлення та втрата незалежної української держави, радянська диктатура з її забороною писати правду, висловлювати власну думку. Все це не могло не відбитися на творчості поета: змінювалися часи — змінювався характер та проблематика віршів Тичини. І якщо в ранній творчості він намагався передати настрої народу, що чекає змін на краще і готовий на подвиги заради цих змін, то вже починаючи зі збірки «Плуг» поет все більше і більше звертає увагу на настанови партії і за загальними гаслами та вихваленням діяльності Леніна й інших керівників врешті-решт втрачає свій талант. Проте, як я думаю, обдарування поета слід визначати не за віршами, написаними на замовлення, а за поезією, що йшла від серця, де розкриваються всі почуття й переживання поета. І саме такі твори складають перші збірки Тичини, саме в них молодий поет висловив і своє захоплення тими змінами, що відбулися в суспільстві, і тривогу, чи здійсняться найзаповітніші мрії, і сум та обурення через те, що надії народу було обмануто, і засудження братовбивчої війни. Але все-таки більшість ранніх віршів Тичини сповнені радісних очікувань, віри в національне відродження України. Про це говорить і сповнена радісних почуттів пейзажна лірика, у якій прихід весни, відновлення природи символізує відновлення країни, і гармонія музичних асоціацій ліричного героя. Часто, намагаючись передати ту заплутану ситуацію, що склалася в країні, поет вдається до образів-символів. Так, за допомогою образів сонця та вітрів Тичина говорить про поступові зміни в Україні, про ті сили, що впливали на відродження нашої країни. «Дума про трьох вітрів» є символічним відображенням політичної ситуації в Україні, де Ясне Сонечко — то людські надії на відродження країни, а вітри — різні політичні партії та угрупування, що намагалися захопити владу в країні. Та не всі вони сприяли її розвитку: Лукавий Сніговій — реакційні сили, що хотіли повернутися до старого, Безжурний Буревій — сили анархії та розбрату, що спричинили війну і принесли багато смертей, і лише Ласкавий Легіт-Теплокрил турбується про людей. Образ "Сонячних кларнетів" - це і символ вічно юної краси, сповненої барв і музики природи, в прагнення до всього світлого, радісного, життєдайного. Ліричний герой збірки - юнак, багатий і щедрий душею, романтик, закоханий у красу світу, в природу, в життя. Він захоплений красою рідної землі, приходом весни, "запашної, квітами - перлами закосиченої". У шумі гаїв йому вчуваються звуки арф, тому і назва поезії - "Арфами, арфами". Але у чистому повітрі - передгрозове напруження: "Буде бій вогневий". Серце героя охоплене водночас почуттям щастя й передчуття чогось невідомого. Провідним образом багатьох поезій П. Тичини є кохання. Це величне й священне почуття, яке він прославляє у творах "Ви знаєте, як липа шелестить..,", "О панно Інно", "Цвіт в моєму серці", "Подивилась ясно". Усі вони відзначаються красою, ніжністю, чистотою. Цьому сприяють й художні засоби, поєднання зорової образності з музичністю. Вірш П. Тинини «Пам'яті тридцяти» уславлює подвиг студентів та учнів, які прийняли бій під Крутами й полягли за незалежність своєї батьківщини. Це — цвіт української нації, щирі патріоти, які ділом довели свою відданість рідному краєві: Трагедія довгий ЧЙ< замовчувалася, й тільки вірш поета нагадав про цей подвиг, збудив совість і свідомість українців. порвавши ніжні струни на арфі "Сонячних кларнетів", натягнув на лірі поета "нові мідні струни". За короткий час поет зумів перебороти немало труднощів, подолати болісні вагання, суперечності, відкинути ідеї "абстракного гуманізму", який особливо негативно позначився на збірці "Замість сонетів і октав" (1920р). Істотні зміни відбулися і в стилі Тичини, в його поетиці. В порівнянні з "Сонячними кларнетами" "Плуг" являє собою нову яскраву і неповторну художню систему. Тичина виступає тут майстром громадсько - політичної теми. Публіцистичний струмінь, який майже відсутній у раннього Тичини, в "Плузі" виступає як одна з істотних рис стилю, що засвідчує продовження поетом традицій Шевченка, Лесі Українки, Франка. Музично - живописні засоби, якими так чудово користувався поет у "Сонячних кларнетах", набули тепер нової функціональної й ідейно - естетичної значимості. 23.Образом поезії «Третє цвітіння» дослідники характеризували творчість поета на схилі літ. Сам Рильський ось як розкриває сутність цього образу: «Так лагідний той час садівники зовуть, коли збираються у понадморську путь лелеки й ластівки». І далі, як це притаманно поетові, виділяються й інші подробиці осені: золотяться на ниві «сузір'я кіп», «ллється дзвін коси серед густих отав» тощо. Саме цієї пори зацвітають втретє троянди. Ці деталі готують філософський, правда, не позбавлений і світлої іронії. Ці поезії чутливо відгукнулись на нові явища суспільної самосвідомості, ідеї гуманізації, «олюднення», душевного «відігрівання» людини й суспільства після доби репресій, повернення почуття людяності, краси, добра — ці провідні мотиви разом із довірливими освідченнями самого автора, з його нелегко набутими філософським досвідом і «пам'яттю серця» створюють чисту, живлющу й надзвичайно гуманну духовну атмосферу «завершальних» книг. роки Великої Вітчизняної війни його поезія почала відроджуватися, зазвучала по-новому,, справді натхненною мовою: збірки «Слово про рідну матір» (1942), «Мандрівка в молодість» (1942—1944), «Неопалима купина» (1944) і багато інших. У повоєнні десятиліття в житті поета настали трагічні часи: безжально несправедлива критика, відкрите політичне гоніння. Творче відродження поета припадає на пам'ятну «відлигу» в житті суспільства, що почалася в середині 50-х років. Поетичні збірки цього останнього періоду в житті М. Рильського— «Троянди й виноград» (1957), «Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959), «В затінку жайворонка» (1961) та ін. Збірка «Троянди й виноград» була однією з тих поетичних книжок, які відкривали новий періоду розвитку всієї української літератури. Вся вона осяяна отим світлом, що характеризувало лірику «Синьої далечіні», кращі твори Рильського неокласицистичного етапу його творчості. Через символічні образи троянд і винограду глибоко й поетично розкрито радість повнокровного буття людини, мудро показано, в чому полягає сенс, глибина її щастя 24. Трагедія Сосюри подібна до трагедії М. Хвильового, котрий не витримав такого внутрішнього конфлікту й закінчив життя самогубством. Різниця тільки в тому, що Сосюра-українець не дійшов до заперечення Сосюри-комуніста й лишився жити далі з тягарем своєї двоїстості. Цікавим при цьому є один надзвичайно характерний для Сосюри момент: два Сосюри — українець і комуніст — живуть в одному Сосюрі-поеті поруч, але зовсім окремим життям. До певного часу вони між собою боролись, змагаючись за першість, але потім знайшли компроміс. Цей компроміс знайдено на базі своєрідного поділу між ними сфер їхнього вияву і взаємного невтручання в ці сфери. Сосюра-комуніст має в своєму володінні виключно сферу свідомості, розумового сприйняття дійсності, в той час коли Сосюра-українець неподільно панує в сфері почуття, так би мовити сердечного сприйняття дійсності. Тому в кожній книжці Сосюри можна відразу одним оком відокремити «кесареве кесареві» від «Божого Богові», так само, як це можна дуже легко відокремити і в кожному з тих його віршів, де обидва ці елементи є поруч. Вони не тільки взаємно не про-никаються, а навіть взаємно й не доторкаються. Хоча водночас обидва Сосюри цілковито щирі, бо взагалі щирий Сосюра — поет і людина. І зовсім ясно, що совєтська влада не має жодних підстав серйозно обвинувачувати Сосюру в зраді їй, бо ж зовсім ясно, що своєю свідомістю він належить їй. А що серцем він українець, то це ж не його провина, а його . нещастя. Інша справа, що в сфері серця він більше на своєму місці, ніж в сфері розуму, але це знову ж таки не його провина, а його нещастя як поета за покликанням. Рання поезія В. Сосюри вбирала художні здобутки різних стилів і течій того часу (символізму, імпресіонізму). Разом з тим увиразнювались риси його власного стилю: романтика боротьби й кохання, гостро відчутий «смак» життя, барв, звуку, злитість суб'єкта лірики з навколишньою дійсністю. У 1921 р. побачила світ збірка Сосюри «Поезії», що досі вважалася його першою книжкою (проте віднайдений документ коригує цю думку: рукою Сосюри в нім записано, що в 1918 р. було надруковано й видано першу збірку його поезій «Пісні крові .», але її поки не знайдено). Цього ж 1921 p., виходить поема «Червона зима», яка зробила Сосюру знаменитим. Естетика, з якої народилася «Червона зима» і яку несла лірика В. Сосюри 20-х років (збірки «Червона зима»; «Осінні зорі», 1924; «Сьогодні», 1925; «Золоті шуліки», 1927; «Коли зацвітуть акації», 1928 та ін.), визнавала й підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з народною, але не губиться, не розчиняється в ній безслідно. З-під пера митця вийшла низка ліро-епічних поем: «Оксана» (1922), «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня». До цих творів, треба гадати, належала й поема «Махно» (близько 1924р.), текст якої не зберігся. Одним із перших проявів інтересу молодої літератури до рідної давнини став віршований роман В. Сосюри «Тарас Трясило» (1926). Від 1925 р. В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет. Протягом десятиліття (1922—1932) він був членом багатьох літорганізацій (Пролеткульту, «Плугу», «Гарту», ВАПЛІТЕ, ВУСППу та ін.), постійно брав участь у літературних дискусіях. У 1927—1929 pp. написав низку поем. Неупереджена критика вбачає в В. Сосюрі провідного майстра ліричного жанру, але «провладні» критики все суворіше засуджують творчість поета, ввергаючи його в стан глибокої творчої кризи. Настрої відчаю позначилися й на збірці «Серце» (1931) і, зокрема, на однойменному вірші. За «націоналістичні ухили» у 1934р. поета виключають з партії і зі Спілки письменників. У ці кризові роки В. Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами. 1936 р. Сосюру все-таки знову приймають до Спілки радянських письменників. У припливі нових сил і надій він повертається до роботи. Наступних років з'являються збірки «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939). У 1940 р. В. Сосюра завершує своє найбільше ліро-епічне полотно — роман у віршах «Червоногвардієць», який увібрав усе те, що становить автобіографічну основу його творчості 20 — 30-х років: спогади про дитинство, передреволюційна Донеччина, громадянська війна, боротьба й кохання в якомусь своєму магічному поєднанні. Останні передвоєнні книжки («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки», (1940) сповнені мотивів любові до жінки («Марії»), природи («Я квітку не можу зірвати»), до Вітчизни. Дві любові поета — до жінки й Вітчизни — були двоєдиним джерелом його поетичного натхнення. Інтимну лірику Сосюри зчаста іменують «Книгою Марії». [23:22:42] k.zoryana.i: 2525. Ім'я та діяльність Івана Мазепи завжди привертали і привертають увагу багатьох істориків, критиків, літературознавців, письменників. Найчастіше його показували як підступного зрадника, властолюбця, людину ницу, прокляту церквою і Богом. І лише незначна частина авторів, відступаючи від загальноприйнятої думки, відтворювала справжнього Мазепу — борця за свободу своєї країни. Одним із них був Сосюра — автор глибокопатріотичної поеми «Мазепа». Початок її вперше був надрукований у журналі «Життя і революція» за 1929 рік. І хоча в опу блікованому уривку йшлося тільки про молодість Мазепи в ролі пажа при польському, королі, задовго до його стосунків з Росією як гетьмана України, Сосюру почали всіляко цькувати й жорстоко переслідувати, звинувачуючи в українському буржуазному на¬ціоналізмі. Пізніше в автобіографічному романі «Третя рота» поет згадуватиме: «Образ Мазепи був ще тільки ембріоном, а мене навіть за ембріон почали бити». Лише на початку 90-х років цей твір був нарешті реабілітований і дійшов до українського читача, щоб із глибини кривавих 30-х сказати правду про непересічну особистість українського гетьмана, до кінця відданого своїй багатостраждальній країні. Кожна країна має своїх героїв-подвижників, що розбудовували державу, вершили її історію. Цих людей об'єднує любов до своєї землі. Мало хто з них думав про славу, претендував на вічну пам'ять у нащадків. Вони втілювали в життя свою ідею. Таким був і гетьман Іван Мазепа. Вже на початку поеми Сосюра звертає нашу увагу на славне минуле українського гетьмана: «колишній велет, богатир», «його зіниці світять дико». І потім через усю поему проходить образ Мазепи-патріота. Навіть будучи пажем у польського короля, він не перестає думати про Україну. У сцені марення молодого пажа, пораненого в поєдинку з польським магнатом, постає видиво всієї долі Мазепи, посланого самим Богом стати оборонцем України як від Польщі, так і від Москви. У віщому сні він бачить своє майбутнє. А мріялося гетьманові зовсім інше: об'єднатися з військом шведського короля Карла XII і звільнити Україну з-під російського ярма. Але не судилося цій мрії здійснитися... Сосюра вважає, що головною причиною поразки гетьмана та його прихильників стало те, що народ, не зрозумівши високих поривань Мазепи, відмовився його підтримати. У чому ж трагедія героя поеми? Сосюра не вбачає її у тій меті, яку ставить перед собою гетьман, — звільненні України від тяжкого царського ярма, забезпеченні її суверенності. Цю мету він вважає законною і патріотичною, вона-бо народжена любов'ю до рідної землі. «Я помилявся од любові...» — каже Мазепа після поразки, і поет не спростовує ці слова. Адже він і сам виходить із того, що Мазепа «серцем біль народу чув», тому категорично відкидає звинувачення у зрадництві. Трагедія гетьмана, за Сосюрою, в тому, що він не знайшов вірного шляху до втілення своєї мети, «шукав у морі броду», не зрозумів, що царевій «криці» треба протиставити «ще дужчу силу — гнів», народний гнів. Не даремно, коли Мазепа, скликавши старшину, відкриває їй свої наміри. Під Полтавою стогнало «роздерте серце України», бо українці билися один проти одного «з боку Карла і Петра», а ще більше української крові пролилося вже після Полтави. Згадаймо нещадну різанину, яку вчинив Меншиков у Батурині, та хіба ж таке коїлося тільки у Батурині! Чому ж народ не підтримав гетьмана? В особі Мазепи народ так і не визнав, на відміну від Богдана Хмельницького, свого вождя, не почував до нього любові й шани, не вірив йому, вбачаючи у гетьманові хто таємного польського прихильника, хто запопадливого царського прислужника, московського лакйзу, Петрового улюбленця. Історики засвідчують, що гетьман помер своєю смертю, поховано його було в Галаці з дотриманням належного небіжчикові ритуалу, тож і «никли траурно знамена», і гетьманську булаву несли... Та от про що мовчать історичні дослідження, що відомо тільки поетові, й тільки він про це може сказати — про передсмертні слова Мазепи: І з губ злетіло, як дихання: Прощай, Україно, прощай. Поема Володимира Сосюри захоплює і водночас спонукає замислитися над тяжкими випробуваннями, які судилося подолати нашій Батьківщині на її шляху до незалежності. ' 26. 'Поема "Розстріляне безсмертя" - це поема про тих, чиї імена було виключено з нашої літератури, про репресованих письменників, яких знищила сталінська система. Поема замовчувалась до часів незалежності нашої держави. 1960 р. В.Сосюра закінчує поему "Розстріляне безсмертя", розпочату в довоєнний час і опубліковану тільки 1988 р. Є підстави вважати, що "заспівна" частина цього твору, присвяченого жертвам сталінського терору, є поновленим з пам"яті шматком втраченої поеми "Махно".Поема багата на проникливі характеристики, які з відстані літ автор дає друзям і знайомим і які разом з оцінкою власних вчинків і почуттів відтворюють духовний образ трагічного часу. Ці поетичні мемуари стали першим великим зверненням повоєнної поезії до фактів епохи сталінізму і разом з його автобіографічним романом "Третя Рота" (1989) поклали початок розробки і цієї теми. Роман «Третя рота» — це яскравий зразок мемуарної прози. Читаючи цей твір, ми можемо яскраво уявити і багатогранний внутрішній світ великого поета, ;. і життя нашого народу в 1910-1950-ті роки, і цікаві подробиці літературного, культурного життя в ті часи. Оповідаючи про себе, Володимир Сосюра писав про тяжкі випробування, через : які довелося пройти українському народові. Згадаймо, наприклад, яким уявляється нам, читачам роману, період громадянської війни в Україні. Ми бачимо різні політичні сили, заплутаний перебіг подій, мінливість політичних симпатій різних груп населення, спалахи гніву і насильства... Своєю щирістю і правдивістю роман-сповідь Володимира Сосюри часом просто-таки вражає. Письменник розповідає про себе такі речі, які хтось інший, мабуть, залишив би в потаємних куточках своєї душі: «Я вірив тому, як офіційно трактувалася смерть Хвильового і Скрипника, і щиро сказав, що я любив цих людей. І що мені дуже тяжко розчаровуватися в них. Що я засуджую їхнє самогубство як жах відповідальності перед трибуналом комуни, як ганебне дезертирство». Можна тут гірко посміхнутися... Але в цих зізнаннях — доказ органічної правдивості Володимира Сосюри: він просто нездатен був щось приховати, щось підправити, в чомусь виставити себе кращим, ніж було насправді. Окрім того, треба пам'ятати, що в ті часи багато хто вірив владі, Сталіну. Змушений був повірити і Володимир Сосюра... Чи маємо ми моральне право з позицій сьогоднішнього дня дорікати йому за це? Напевне, ні... Усього трохи більш як сторінку написав Володимир Сосюра «про найстрашніше в моєму житті» — голод 1933 року. Але написав так, що за сказаним чуєш безмір несказаного — всю трагедію народу і тим самим особисту трагедію поета: «Боже мій! Я бачив тільки краплю страждань мого народу, та й ті краплі падали, як вогняні, на моє серце і пропікали його наскрізь». Поет писав ці рядки тоді, коли навіть згадувати про той страшний голодомор не можна було. Володимир Сосюра пише і про українську мову, і про національну долю землі своєї. Зрештою, це і є головна тема і головний мотив автобіографічного роману-сповіді Володимира Сосюри: роздум про свій народ, його долю, про відповідальність за його душу. 27. У другій половині 20-х — на початку 30-х років в українському суспільстві посилюються деконструктивні тенденції, що позначилися на уніфікації свідомості, заангажованості літературної та мистецької творчості, нівелюванні літературно-духовного життя. Країна переходила до драматичного, суто тоталітарного періоду своєї історії. У цей складний час Микола Бажан працює у Всеукраїнському фотоуправлінні, редагує журнал «Кіно» (1927-1932), продовжує перейматися поетичною діяльністю, регулярно випускаючи нові поетичні збірки. У неоднозначні й трагедійні 30-ті роки Микола Бажан продовжує активну письменницьку діяльність. Він створює поеми «Безсмертя» (1935 -1937), «Мати» (1938), «Батьки й сини» (1939), пише цикли «Грузинські поезії», «Узбекистанські поезії», «Бориславські оповідання» (1939-1940), випускає збірку «Ямби» (1940). Та все ж таки провідною в другій половині XX століття для М. Бажана залишається поетична діяльність. Митець випускає поетичну збірку «Англійські враження» (1948), віршовані новели у книзі «Біля Спаської вежі» (1951), пише ліричні цикли «Міцкевич в Одесі» (1956), «Італійські зустрічі» (1961), поему «Політ крізь бурю» (1964), збірки поезій «Чотири оповідання про надію» (1967), «Уманські спогади» (1972), «Нічні роздуми старого майстра» (1976). Своєрідним духовно-художнім й особистісно-індивідуальним підсумком багаторічних пошуків митця стала збірка «Карби»,» що була видрукувана 1978 року. В ній виділяється цикл «Нічні концерти», який, за словами Л.Новиченка, є «оригінальним утіленням у слові вражень від музики М. Леонтовича і Д. Шостаковича, мистецтва Е. Піаф, Н. Віла Лобоса, інших майстрів». Поетична спадщина Миколи Бажана — надзвичайно складне, різнорідне й суперечливе художнє явище, що досить повно й характерографічно передає специфіку епох, у які митець жив і працював. За його творами можна простежувати й досліджувати культурно-духовні й інтелектуально-образні зміни, що відбувалися в українському суспільстві та національній художній свідомості. Поезія Миколи Бажана виступала речником пріоритетів часу, доби, певної стадії соціумного розвитку. У багатогранній і політональній Бажановій творчості спостерігаються вияви класично нереалістичного мислення — футуристичного пошуку, заснованого на формотворчих і формословесних експериментах («Руро-марш», «Крижмо комуни», «Сурми юрм»), прийоми й стилістика експресіоністичного письма, підкресленого поетикою контрастів, вираз-но-смаковитих, виразно-гротескних фарб, гранично загострених почуттів («Фокстрот», «Нічний рейс», «Гофманова ніч»), та навіть конструенти неонату-ралістичного світосприйняття, що характеризується заниженістю поетичного словника, лексичного ряду, внутрішньою жорсткістю, а то й безжальністю в змалюванні художньої дійсності («Розмова сердець», «Гофманова ніч»). У поетичному доробку Миколи Бажана є концептуально цілком унормовані твори, що практично ідеально «вписуються» у цінності й культурологію часу свого створення, ставши виразником домінуючої тоді художньо-образної аксіології. Прикметним фактом такого художньо-мисленнєвого напрямку стала поема «Безсмертя», що мала характерний підзаголовок «Три повісті про товариша Кірова» й складалася з частин «Прапор», «Ніч перед боєм» та «День», виписаних за канонами гранично ясного, прозорого стилю, художньо одновимірного мислення, що межують із плакатністю, риторикою й газетною публіцистичністю. Концептуальною спрощеністю, неоригінальністю характеризується і поема «Батьки й сини», в якій у художньо однозначному вимірі, з допомогою чорно-білої зорової оптики змальовуються події та перипетії національно-громадянської війни в Україні. «Батьки й сини», відзначені низкою влучних і ємних штрихів, сцен, спостережень, версифікаційною майстерністю, неабиякою культурою поетичного думання, передавали напругу внутрішньої драми митця, який, відчуваючи у собі надзвичайний творчий потенціал, спрямовував його на ілюстрування ціннісно-світоглядних стандартів своєї доби. . . . Серед Бажанових творінь є художньо поліфонічний цикл «Міцкевич в Одесі», де переплітаються сюжет і безсюжетна фактура оповіді, суто ліричний і патетичний інтонаційні струмені, конкретно-побутові й узагальнено-абстрактні реалії, де взаємодіють багаті поетичні візерунки, ритмостильові перепади, символічні фрески й картини, асоціативні враження й уявлення, де щедрою та чутливою рукою майстра розсипані метафори, порівняння, епітети, що надають колористичності й глибинності художнім інтенціям циклу. Виявом своєрідної полеміки із своєю ж творчістю середини й другої половини 30-х років постає поема Миколи Бажана «Політ крізь бурю», в якій митець звертається до гострих соціодуховних проблем й аспектів — до змалювання подій недавньої тоталітарної минувшини, до художнього осмислення драматичних шляхів української інтелігенції, трагічної долі українського суспільства у добу репресій і надзвичайного психологічного тиску, до відтворення розколу в українському мислячому соціумі напередодні німецької окупації та сподівань на «цивілізованість», «європейськість» німецької влади. Поема «Політ крізь бурю» виписана різкими, концентрованими образними мазками, у ній актуалізована так близька митцеві експресіоністична манера письма, де слово, рядок, фраза вибухають відтінками смислів, асоціацій, чуттів. Як полігранний митець Микола Бажан плідно працював у жанрах літературної критики, публіцистики, есеїстики й мемуаристики. Він написав чимало літературознавчих, культурологічних і мемуарно-публіцистичних праць, з-поміж яких виділяються книжки «О. Довженко. Нарис про митця» (1930), «Сини України в боях за Вітчизну» (1943), «Дружба народів — дружба літератур» (1954), «Люди. Книги. Дати. Статті про літературу» (1962), «Путі людей» (1969), «Думи і спогади» (1982). Наукові статті й дослідження М.Бажана містять цікавий і багатий фактичний матеріал, виділяються неосяжністю енциклопедичних знань і віртуозністю розвитку думки, характеризуються панорамністю й експресивністю концептуального погляду, спрямовані на встановлення й аналіз міжлітературних, міжкультурних зв'язків, дають змогу повніше уявити й осягнути контакти українських та європейських письменників, митців. 28. Серед чуттів, що їх мобілізовувала радянська література на розгром гітлерівських загарбників, особливе місце посідало чуття героїчних традицій минулого. Мужні образи наших великих предків запалювали воїнів на нові подвиги. До цих історико-патріотичних творів належала і поема Бажана «Данило Галицький» (1942 рік). Вона, як літопис, кожним своїм гартованим двовіршем була звернута до патріотичної свідомості захисника своєї Вітчизни. Принцип розглядання явища в широких горизонтах часу, застосовуваний раніше до сучасних тем, тепер діяв у оберненому напрямі, але приносив такий же ідейний і естетичний ефект. У перспективі сторіч, руху історії заново осмислюються розбійницькі акції тевтонського ордену і візвольна, справедлива боротьба князя Данила та його дружинників. Ми бачимо історичну і невмирущу силу руського патріотизму. В останніх словах Данила Галицького - не тільки правда історії, ала й правда нашої близької перемоги. Політ крізь бурю.Переді мною як жива, виникає головна героїня поеми - Оксана. Сімнадцятилітня дівчина, майже моя однолітка. Важка і складна випала їй доля. Дитячі роки її проходили без батьківської ласки, змалочку вона дізналася про залізні грати, про передачі у в'язницю, дізналася, що таке несправедливість. А потім і мати пройшла тим же шляхом, що і батько. Як це, напевно, важко жити одній, без близьких тобі людей, без їх любові, турботи. І були біля неї друзі, учителі, які знімали якусь частку її болю. Але тільки частку. Оскільки, напевно, по ночах приходили до неї образи її рідних, ставали біля її ліжка, допомагали їй своїми радами. Тому і змогла зберегти у своєму серці батьків заповіт: Щоб не сталося, Не погойдайся, не втрать своєї віри. Тому, напевно, і звертається дівчина в найскладнішу свою хвилину до матері. За той час, коли летить до лінії фронту, дівчина в думках перебрала усе своє коротке життя. І ось тут вона якнайповніше розкрилася перед читачами. Я бачу її надзвичайно вразливою, ніжною, і в той же час стійкою у своїх переконаннях. Їй властиві і нерішучість і переживання. І головне - у своїй відданості народу, Батьківщині, вона не коливається. Хоча могла інакше дивитися на світ. Оскільки ця система зруйнувала її сім'ю, позбавила повноцінного дитинства. Вона сама констатує: Дві тисячі сто дев'яносто днів, і в кожного з них я входила, як у біль. Дві тисячі сто дев'яносто днів, - і я не впала. Що ж було в її характері таке, що вона не пішла шляхом Марійки, не зрадила свій народ, а ось зараз летить, щоб виконати свій борг перед Батьківщиною? Вона чітко знає, куди летить, знає, що її там чекає, і переконана в тому, що поступає вірно : …оскільки знаю я, за що і куди несу життя своє. Може, це їй передалася кришталева чистота її батьків, може, це виховання в школі, а може, це її оточення, друзі, які, як виявилося, теж виросли патріотами. А може, усе це разом і вплинуло на формування її героїчного характеру. Послідовно і уперто вона домагалася права виразити свої патріотичні почуття. Почуття спільності з епохою, народом не дало їй збитися з шляху, і у години жорстокого випробування поставило в перші шеренги захисників Батьківщини. Мене притягає Оксана ще і тому, що вона надзвичайно проста і зрозуміла мені своїми думками, сумнівами, переживаннями. Чи боялася Оксана, вирушаючи на завдання? Думаю, що боялася. Може, боялася не стільки смерті, скільки того, що не зможе до кінця виконати свій борг, зламатися. Адже ж відчуває вона недовіру Івана Фомича, і це кривдить її. А як би я повелася, коли б була на місці Оксани? Теж, напевно, боялася б. І стрибати у безвісність теж було б, напевно, страшно, як і Оксані. Але ця дівчина перемогла свій страх, оскільки її підтримала «велика долоня, міцна материнська долоня», оскільки їй на допомогу прийшли «могутні, дбайливі долоні мого народу, стражданням зміцнілі, жарою і холоднечею обпалені, моя охорона…» І ось вже я читаю переможне Оксанино: Я маса, я сила, я частка життя невід'ємна. Я житиму! Земля! Народ мій! Люди! Не показує нам автор подальшої долі дівчини. Може, виконає вона свій обов'язок і поверне, може, ще не раз летітиме на завдання, а може, покладе свою голову «на чорних снігах Задонщини». Але я переконана, що Оксана не зламається, не зрадить свою Батьківщину, свій народ. Не сподобався мені в цій поемі Іван Фомич. Нібито і відданий своїй справі людина, виконує свій борг. Але не подобається мені його прямолінійність. Він ні в чому не коливається, чомусь думає, що в усьому прав. І його відношення до Оксани, його підозри, або не вони є причиною страху Оксани, її совісті, її переживань. А він має б бути її першим порадником. Дочитані останні рядки поеми, уляглося хвилювання, але образ цієї дівчини ще довго хвилюватиме мене. Хоча і пішли в минуле ті часи, коли люди здригалися від нічних дзвінків, коли батьків розлучали з дітьми, коли вибухали бомби на моїй землі, але доля тих людей мені зрозуміла і близька. Оскільки це моя історія, оскільки в кожному з нас частка життя Оксани, оскільки в кожній моїй клітинці б'ється Оксанину біль, її сумніви, нерішучість. 29. З 1945 р. Бажан часто бував за кордоном — у Польщі, Великій Британії. На засіданні III Комітету ООН виступив із доповіддю про репатріацію біженців. Під впливом цих поїздок написав цикл поезій "Англійські враження". Їздив також до Веймара на святкування 200-річчя від дня народження Ґете, був у США, брав участь у роботі Генеральної Асамблеї ООН. У 1960—1972 pp. Бажан був віце-президентом Товариства європейських письменників, із центром в Італії, де в нього згодом з'явилися друзі — письменники Анджелетті, П'євене, Бутітто, художники Карло Леві, Ренато Ґуттузо, мер Флоренції Ла Піра. Він переклав кілька сонетів Мікеланджело, зібрав під однією обкладинкою все найдосконаліше з написаного про генія Відродження, об'єднав з іншими перекладами, додав репродукції. Так з'явилася унікальна книга. Завдяки схильності поета до образної філософії мистецтва з'явився триптих "Перед статуями Мікеланджело", "Зустрічі", "Ірис Флоренції", у якому показано звитягу розуму над хаосом. Тематичною широтою і філософічністю позначені збірки 60-х — "Італійські зустрічі", "Чотири оповідання про надію" та "Уманські спогади". Для поетичного натхнення Бажан потребував музики, під впливом якої втілював свої асоціації в поетичні образи. Так виник цикл віршів "Нічні концерти" (1978) — враження від музики М. Леонтовича, Д. Шостаковича, Ф. Шуберта, Я. Сібеліуса, від пісень Едіт Піаф. Бажан — талановитий майстер художнього перекладу. Приїхавши вперше у двадцять шість років до Грузії, він безмежно закохався в цю країну. Подружився там із багатьма діячами культури, зокрема з Марікою і Симоном Чіковані, Іраклієм Абашідзе, Константіне Гамсахурдіа, родиною Асатівані, Натою Вачнадзе, яка зіграла головну роль у кінофільмі, знятому за сценарієм Миколи, з Карло Каладзе, Тамарою Абакелія, автором пам'ятника Лесі Українці й ілюстратором першого видання Бажанового перекладу українською мовою поеми Шота Руставелі "Витязь у тигровій шкурі". У Київському драматичному театрі ім. І. Франка було поставлено, також у його перекладі, виставу за п'єсою польського драматурга А. Тарна "Звичайна справа" (1954). Бажан переклав також лібрето численних опер. Те, що запало в душу поета в молоді роки, наполегливо реалізувалося у зрілій творчості. Бажан перекладав Й. В. Гете, Р. М. Рільке, Ф. Гельдерліна, Г. Гейне, Ц. Норвіда, А. Міцкевича, Р. Тагора, А. Навої, Данте Аліґ'єрі, О. Пушкіна, В. Маяковського та ін. 30. Коло проблем прози 20-30-х рр., пов’язаних із роздумами "про особливий підвид homo sapiens – людину модерністську” (О.Сурова), підпорядковане прагненню "виразити нову самосвідомість літератури, не проблемами достовірного відтворення дійсності, але ракурсами і рівнями сприйняття життєвого досвіду” у складній взаємодії бінарних опозицій "природне – культурне”, "свідоме – підсвідоме”, "чоловіче – жіноче”, "приватне – суспільне”, "я – ти” тощо. Особливо загострено цей модерністський комплекс постає в умовах тотального наступу процесів дегуманізації, що охоплювали усі сфери життя України. Метаморфози, які відбувалися із свідомістю людини в цей час, пошуки нових цінностей і поведінкових моделей у приватній сфері сублімувалися у художній літературі в особливий дискурс – модерністсько-еротичний, властивий творам багатьох українських митців – В.Підмогильного, М.Хвильового, В.Петрова, П.Тичини, В.Сосюри, В.Поліщука та ін. Але художньо-естетичне опанування нової метафізики реальності з її універсальними проблемами буття, з яскраво вираженою еротичною чуттєвістю мало численні варіації на рівні поетики твору, що зумовлено формуванням на початку ХХ ст. різноманітних груп, течій, напрямів.Отже, обрана тема дисертаційної роботи вимагала різних підходів до осмислення прози, зокрема, розглянути твори Гео Шкурупія "Жанна батальйонерка” і М.Йогансена "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію” як вияв дискурсу авангардизму, що задавав тон "все більшої відчуженості”; еротичну прозу В.Гжицького "Чорне озеро” і Я.Галана "Гори димлять” як спалах романтичного світовідчуття, аксіологічна значимість якого увиразнювалась "із усвідомленням всеохопності загрози, що нависла над людством” (Л.Андреєв); роман Є.Плужника "Недуга” як твір художньо-перехідний, еротичний зміст якого визрівав на межі соцреалізму, "Роман Міжгір’я” Івана Ле – як текст-канон соціалістичної доктрини еросу. 120 років тому народився Осип Турянський, автор надзвичайного твору — «Поза межами болю», жанрово означеного письменником як «повість-поема». «Поза межами болю» — це хроніка передсмертних марень, прокльонів та спогадів сімох виснажених солдат, що відстали від загального каравану (як у справжніх солдат у них лишилися тільки прізвища): українців Добровського та Оглядівського (сам автор), угорця Сабо, австрійця Штранцінгера, поляка Пшилуського, сербів Ніколіча та Бояні. «Ми тут вже здійснили ідеал братньої прихильності і любові», — скаже один з героїв, замерзаючи біля згаслого вогнища. Самого автора ледь живого підібрали сербські лікарі й повернули до життя, «розморозивши» у крижаній воді гірської річки. Сюжет пронизливий, але легко ототожнюваний: від аустерліцьких медитацій князя Болконського до антиестетських воєнних оповідань Гаршина (а ще були твори про жахи першої світової у Барбюса, Ремарка, Аполлінера, Леоніда Андреєва, Селіна, не кажучи вже про те, що сучасний читач має чималий вибір першокласних антивоєнних творів, тим різкіше інтонованих, чим ближчі в часі події бойні). У «Поза межами болю», як не парадоксально (розумію, що ризикую зачепити сльозливих), справа не в сюжеті. Сюжет лише привід для висловлювання, свідчення людини, що пережила апокаліпсис і відчула його кожною клітинкою організму, написане для людей, що пережили кінець світу й навіть не помітили. Адже за великим рахунком автор показав людей, які поза межами болю виживали інакше: замерзаючи від холоду й не маючи, чим розпалити вогонь, вони не чіпають скрипки збожеволілого й осліплого від горя Штранцінгера. «Поза межами болю» — трагічне пророцтво про загибель інтелігентної чуттєвості, яка дає ясне усвідомлення того, що ілюзії життя нерозривні (бо невід’ємні) із самим життям, і чиїсь ілюзії, бодай видіння, настільки ж важливі для когось, як саме життя, тому недоторканні, святі.
Категория: Мои статьи | Добавил: pochynok (31.05.2011) | Автор: Юлія Починок
Просмотров: 5368 | Комментарии: 1 | Рейтинг: 3.3/6 |
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Форма входа

Поиск

Друзья сайта

Статистика


Copyright MyCorp © 2017
Сделать бесплатный сайт с uCoz