31. Особливо складним і неоднозначним в історії нашої літератури став період 20-30-х років ХХ століття. Час, коли в літературу прийшли нові яскраві таланти, які шукали нових способів художнього відтворення життя. Новітні погляди на мистецтво слова, модернізм у його найрізноманітніших проявах і тогочасна ідеологія − все це призвело до заборони творчості М.Хвильового і Г.Косинки та навішування ярликів на твори Ю.Яновського. Цей жанр твору (новела) набув особливої популярності на початку ХХ століття завдяки своїм родовим особливостям та майстрам художнього слова, що творили його. Питання ж вивчення новелістики в школі висвітлювалось лише на сторінках фахових журналів, окремого дисертаційного дослідження немає. Тому в методиці викладання літератури назріла потреба зорієнтуватися на літературознавчу основу кожного уроку, особливо якщо йдеться про роботу над творами різних жанрів. Якнайкраще ілюструють цю думку новели М. Хвильового, Г. Косинки, Ю. Яновського. Гарні лозунги та висловлювання товариша Собачки (новела Г. Косинки «Анкета») аналогічні тій пустопорожній балаканині « собачок» сьогоднішніх, що дбають лише про власну шкуру або кишеню. «Ми только лучшего хатім...— І далі різко гукнув на всю хату: — Снідать — раз, онучу без рубців знайти — два і чарку до снідання — три!» [6, 82]. Контрастом, а швидше підтвердженням «високих» і «важливих» роздумів Антона Родіоновича є опис села і жителів Половецького. З глибоким розпачем у романі «Вершники» Ю. Яновського « свідомо чи підсвідомо — була закладена думка про неприйняття автором розірваного світу. Це застереження щодо непримиренної відокремленості людей через класові антагонізми, пульсує реальний біль від самознищення родини Половців [а ширше народу], коли ідеологічний вибір поставлено над віковими моральними законами» [1, 40]. Зрозуміло, що при вміло проведеному історико-функціональному аспекті аналізу роману в новелах Ю.Яновського «Вершники» учням під силу буде провести паралель між трагедією 20—30-х років і подіями сьогодення. Різношерсті політичні партії і угруповання борються не за щастя роду — народу, а за примарні ідеї (це для народу) і за місце під сонцем 32. У центрі повісті досліджуваного періоду стоїть національно свідома особистість, громадянин або ж людина, що прагне такою стати. Для такого персонажа характерним є домінування суспільного над приватним. Звідси, на відміну від європейської історичної прози, значно менший вплив на розвиток сюжетної лінії чи композиції твору любовної інтриги. Вона, якщо присутня у творі, виглядає досить схематичною і співвідносна переважно з периферійними сюжетними лініями. С. Андрусів вказує, що за своїм змістом вона близька до схеми, яка використовувалася у грецькому авантюрному романі. У тогочасній західноукраїнській історичній прозі така близькість найвиразніше виявляється у творах, де зображено інонаціональне життя. Наприклад, у повістях Ю. Опільського, що стосуються подій стародавньої історії: „Аллах”, „Гарміоне”, „Під орлами Роми”, „Поцілунок Іштари”, „Танечниця з Пібасту”. У названих творах художню дію динамізує майже типовий набір мотивів: зустріч персонажів – врятування коханої від небезпеки, втеча – загадкове зникнення героя – двобій за владу й кохання – випробування героїні на вірність – поєднання персонажів („Гарміоне”); зустріч і спалах кохання – викрадення героїні – бій на кораблі з нападниками – щасливе повернення додому – шлюб („Танечниця з Пібасту”); кохання з першого погляду – долання перешкод – убивство суперника – щасливе життя-буття („Під орлами Роми”). У творах, присвячених подіям із українського минулого така схема характерна для представників старшого покоління і задіюється лише частково. Наприклад, майже повністю її відтворює А. Чайковський у повісті „Полковник Михайло Кричевський”. Несподівано зустрівшись, Станіслав Кричевський і Оленка Крушвіцька, яким ще не знайоме почуття любові, одразу й назавжди закохуються. Далі на їх шляху з’являються різноманітні перепони: скрутне матеріальне становище батьків Стаха, що змушує його задля утримання майбутньої дружини вдатися до військової кар’єри; бажання старого Крушвіцького одержати якомога більше зиску від доньчиного заміжжя; багатий суперник. Подальший розвиток інтриги пов’язаний вже з їх подоланням: таємна втеча, полон, несподівана зустріч. Певним порушенням канону є те, що Оленка все ж вийшла заміж за іншого, і хоча доля знову поєднала героїв, та подружнє життя їм не судилося через раптову смерть Станіслава. Узгоджений зі схемою грецького авантюрного роману щасливий кінець твору маємо в іншій повісті А. Чайковського „На уходах”: пройшовши типовий шлях випробувань,Тарас та Маруся знову разом. Цікавим, на наш погляд, є те, що у творах, присвячених інтерпретації подій інонаціонального життя, любовна інтрига набуває більшої ваги. Це свідчить, що при їх написанні орієнтація на європейський романний канон була більш послідовною. 34. Косина у новелах реально відтворював події, ставився до правлячої ідеології з позицій народної історії і кожну ідею «виводив» з душі конкретної особистості. Йдучи у своїх художніх узагальненнях від «малого» (деталі) до «великого», від психології на перший погляд незначного факту до його філософії, талановитий художник слова відкривав драми й трагедії, а не перемоги та тріумфи революції елементи психологізму, використовувані письменником, поглиблювали ті душевні злами, що відбувалися в людині. Як наслідок, через почування й думи окремої людини рельєфніше у новелах Г. Косинки поставала доля народу і краю, точніше вимальовувався шлях людства до істини. Новела «Мати» в цьому плані є унікальною й неповторною. У центрі уваги новеліста — одна родина. Події, зображені у творі, відбуваються ввечері, вночі та вранці. У родині бідного селянина помирає мати. Надій на її порятунок мало. Однак син Андрій, як і інші члени родини, не хоче змиритися з тим, що до хати завітає смерть. Тому й лаштується привезти лікаря із Зеленозміївки, хоч надій на порятунок мало. До того ж довкола йдуть бої. Перед від'їздом Андрій просить у матері прощення: «Простіть мене, мамо...» Тематично творчiсть Косинки тiсно пов'язана з проблемами дореволюцiйного села. Iдейно-стильове спрямування її розвивалось у дусi традицiй модерної української новели рубежа XIX-XX столiть, найяскравiшим представником якої був Василь Стефаник. З ним Григорiй Косинка пiдтримував творче листування, одержуючи вiд нього вiдгуки про свою новелiстику i по-батькiвськи щирi творчi поради. В. Стефаник називав Косинку "своїм сином з Дiвич-гори" (назва гори над Днiпром поблизу Києва). Уже перша збiрка новел письменника "На золотих богiв" (1922) засвiдчила, що вiн не збирався бути речником якоїсь однiєї полiтичної тенденцiї. Як художник "вiд бога", вiн виступає водночас i "за всiх", i "проти всiх"; йому болять i рани бiдностi найбiльш окраденого селянина ("На буряки"), i месницькi дiї заблуканого "бандита-дезертира", та кров переконаного партiйця ("Десять", "Темна нiч"), i дрiмуча безпросвiтнiсть декласованих спекулянтiв та "вiчних" мiщан ("Мiсячний смiх", "Троєкутний бiй"). Власний стиль i "своя" стилiстика сформувались у Косинки дуже швидко. Вiддавши (на початку творчостi) данину iмпресiонiстичним, символiстським i романтичним барвам, вiн уже в другiй новелi "В житах" (1926) поставав перед читачем як прихильник реалiстичного письма стефаникiвського типу, в якому поєднались найрiзноманiтнiшi форми художнього мислення. Найпослiдовнiшим (як художник-мислитель) Косинка виявлявся в утвердженнi думки, що революцiйнi перевороти та доба пiсля них — це велика драма народу. Цю драму по-своєму вiдчули i створенi письменником характери вдiв-матерiв ("На золотих богiв", "За ворiтьми", "Мати", "Змовини", "Гармонiя"), поглиблювали її "лицарi темної ночi", що опинилися в хащах отаманщини ("Темна нiч", "Десять", "Пострiл", "В житах", "Зустрiч", "Фавст"), не знаходили виходу з неї i сiльськi багатiї "з колишнiх", i теперiшнi агiтатори за бiльшовицьку iдею ("Товариш Гавриш", "Полiтика", "Десять", "Гармонiя"). Своєрiдний синтез художнiх роздумiв письменника про революцiйну драму народу постав у новелах "Гармонiя" i "Фавст", що своїм обсягом нагадують коротку повiсть. Тут ця проблема осмислена як свiтове шукання iстини буття, котра внаслiдок революцiйних перетворень не наблизилась до людства, а ще далi вiд нього вiдiйшла. 35. Художній світ Хвильового – складне й багатогранне явище, що відзначається філософсько-естетичною скомплікованістю, гетерогенністю, синкретичністю, його внутрішній структурі притаманна інтеграція різновекторних стильових складників. Письменник працював у літературному оточенні, зазнавав зовнішніх впливів, був відкритим до нових мистецьких ідей та віянь. Вплив Хвильового швидко наростав, починаючи від появи його першої книжки оповідань СИНІ ЕТЮДИ Академік Сергій Єфремов, відомий своєю од-вертою опозицією до комунізму, одним із перших привітав у особі свого політичного супротивника комуніста Хвильового — мистецьки об'єктивного, талановитого і органічно українського письменника Друга книжка новел Хвильового ОСІНЬ виявила в цьому віруючому життєлюбі, закоханому в людину і мистецьке слово письменникові безстрашного аналітика суперечностей, потворностей, хвороб людини і суспільства, ірраціональности своєї доби. Ця книжка закріпила «школу Хвильового» і стиль, що його він назвав «ро-мантикою вітаїзму». її можна вважати вершиною творчости Хвильового. Вона дуже посилила вплив Хвильового і була разом із СИНІМИ ЕТЮДАМИ перекладена на російську мову та розійшлась по всьому Радянському Союзу. Відчуття калейдоскопічності , хаотичності подій сприяє й специфічний тип мовної організації – орнаменталізм і відзначався метафоричністю, ліризмом, ритмізацією, націленістю на відображення не стільки дійсності, скільки реакції особистості на цю дійсність. Це повязувала прозу Хвильового з імпресіоністичнми стильовими прнципми та поетикою.У новелах «Кіт у чоботях» та «Іван Іванович» письменник простежує за змінами у характерах і поведінці своїх товаришів по партії. Одні з них, як товариш Жучок, втрачаючи індивідуальність, жіночність і доброту, перетворюються у партійних роботів. Інші, як Іван Іванович, прикриваючись революційною фразою, своїми манерами, діями, поведінкою все більше й більше нагадують аристократів, з якими вони так наполегливо боролись під час революції. Уважно спостерігаючи за змінами, які відбувалися в суспільстві, за крахом революційних ідеалів, М. Хвильовий побачив, що «з розмаху революційного нічого не вийшло» («Вальдшнепи»), він, як герой його оповідання «Я(Романтика)», «йшов у нікуди, без мислі, з тупою пустотою на згорблених плечах». 36. Дмитрій Карамазов у "Вальдшнепах" сповідується, що стати закінченим фанатиком, бездумно вбивати в ім'я дорогої йому ідеї заважає все той же образ Богоматері, любов до ближніх, якої він і хотів би позбутися, але не здатен убити в собі людину. Недарма Марією названо і героїню "Арабесок" — уособлення поетової музи, романтичної мрії, натхнення. А в фантасмагоричному сні Б'янки "маестро Дантон" намагається довести свою правоту дон Кіхоту. "І його древній каламар, що з нього падають ножі дві сотні літ, зачаровує такою незвичною деталлю, як спогад, коли він уперше взяв у руки перо й з тривогою вивів першу літеру. Це була "М". Мисль? Милість? М'ятеж? — не знає, але він думає, чи не була то Марія" (І, 532). Лише в ній, як в уособленні Любові й Материнства — надія на віднайдення втраченого раю і втраченого часу. Уже опублікована на початку 1924p. "Повість про санаторійну зону” була багатообіцяючою заявкою молодого письменника на оволодіння жанрами "великої” прози. Хоча написано твір у тій же, притаманній ранньому Хвильовому, лірико-імпресіоністичній стилістиці. Тут постає ціла галерея зайвих людей, вчорашніх палких борців за нове життя, в якому їм тепер немає місця. І сама відгороджена від світу "санаторійна зона” — уособлення останнього прихистку цих розчарованих, відкинутих на узбіччя героїв. У заміському санаторії збираються різні люди, здебільшого невдахи чи надломлені життям колишні борці, які болісно переживають крах ідеалів. Мешканці санаторію самі здебільшого усвідомлюють власну приреченість, несумісність із добою, правда, ставляться до цього по-різному. Найтверезіше дивиться на речі Анарх, недавній боєць революції, її "караючий меч”, котрий, переживши крах своїх ідей та ілюзій, опинився тепер на становищі безпорадного хворого: "Коли хочете, — каже він, — тепер мене мучає не стільки міщанська навала, скільки свідомість того, що і я зайвий, і шкідливий чоловік. Раніш, в інші століття, були зайві люди, а тепер ці зайві не тільки зайві, але й шкідливі”. Все та ж фатальна розбіжність між мрією і дійсністю так виснажує Анарха, що він перестає розрізняти де життя, а де дивовижні фантоми, породжені змученою психікою, втрачає відчуття реальності. Не знаходять своїм силам застосування не лише ті, хто, як Анарх, пережив світоглядну кризу, а й ті, хто, як Хлоня чи Катря, лише вступають у життя. Молодий поет Хлоня шкодує за тим, що "моя епоха” "затуманила мій мозок і раптом зникла”. Дійсність давала якнайреальніші підстави для зневіри. Нездатним щось змінити, багатьом героям М. Хвильового єдиним виходом бачиться самогубство. Але страшнішими, небезпечнішими в суспільстві є навіть не ті, хто кається, переломлюється під тягарем сумління, а ті, кого совість уже не мучить, хто у своїй катівській діяльності бачить сенс життя. Це Анархова подруга Майя, таємна чекістка, котра виконує в цьому тихому закутку до абсурду незвичайну роль. 37. М. Хвильовий-романтик умів бути й пильним спостерігачем, аналітиком пореволюційної дійсності. Критичний, сатиричний струмінь з'являється уже в ранній його прозі. Невеликою ж повістю "Іван Іванович” (1929) письменник засвідчив віртуозне володіння сатиричним жанром. Гостра іронія, нищівний сарказм письменника спрямовані проти все тих же вічних обивателів, світової сволочі, котра скористалася плодами революції й проникла в усі соти нового суспільного організму. Про чиновного Івана Івановича читаємо, що цей "зразковий член такої-то колегії, такого-то тресту” був зовсім чужий буржуазним звичкам. Визнавав він тільки "батально-героїчні та мажорно-реалістичні фільми”, звичайно ж, радянського виробництва. Куховарка в нього не якась там старорежимна, а "член місцевого харчосмаку”, і герой, достатньо скромна людина, "ніколи не вимагав окремої спальні для куховарки”, зважаючи на труднощі з житлом. Ці деталі, ніби подані з точки зору героя, настільки виразні самі по собі, що не потребують авторських коментарів. Загалом у творчій еволюції письменника можна досить чітко виділити два етапи. Перший — це романтична, лірико-імпресіоністична, в основному безсюжетна проза. Другий, початок якого можна датувати приблизно 1926 — 1927 pp., — це період поступового переходу до врівноваженішої конкретно-реалістичної манери письма, опанування майстерністю сюжетобудови у великих прозових формах, а водночас і посилення іронічних, сатиричних інтонацій. 38. Розгортання «водяного комплексу» В.Підмогильним у романі «Невеличка драма» цілком можна вважати міфопоетичним, оскільки прастихія у творі постає глибокою метафорою, точніше було б сказати, що вона виступає ядром, своєрідним кодом, який значно ширший і глибший, ніж просто символ води. Митець розглядає «водяне» не як певну стихію, а швидше, як її принцип, що властивий як воді, так і людському середовищу, які своєрідно семантизуються. Марта Висоцька, центральний персонаж твору, підсвідомо сприймає воду як материнське лоно («Бо, кажуть, життя вийшло з води, і вода нас вабить»), що нагадує мотив народження Афродіти із морської піни; мушля — образ рідного місця. Тому цілком зрозуміло, чому повернення до свого природнього першопочатку або тимчасове перебування в ньому дівчина усвідомлює як найбільше благо. Залишившись рано без матері, вона прагне знайти в річці компенсацію ласки і тепла, а пізніше віддати належне своїй праматеринській стихії. Вийшовши з її лона, Марта мріє про відкриття свого в її присутності: «вона ждала пов'язати кінець дівоцтва в якесь неподільне, безпосереднє ціле, щоб народитися жінкою там, де була народилася, коло великої ріки, серед великого степу в урочистому святі кохання й природи». Герої оповідань і повістей В. Підмогильного — живі люди, заглиблені в життя, мислячі, в постійних пошуках відповідей на злободенні питання життя — чи це скалічений робітник («Старець»), чи це гімназисти («Гайдамаки»), чи студенти («На селі»), підлітки («Важке питання», «Добрий Бог»). Коли вони стикаються з дійсністю, а їхніх душах виникає сум'яття, поряд з впевненістю — розчарування в тих ідеалах, які так гучно проголошувалися творцями нового суспільного ладу. Підмогильний один із перших підняв і проблему голоду, показав причини цієї трагедії («Проблема хліба», «Собака», «Син»), всебічно розкрив тяжкі роки боротьби українського народу з найрізноманітнішими ворогами (власними і зайдами) за свою незалежність, державність («Остап Шаптала», «Третя революція» тощо). «Місто» — інтелектуальний роман Валер'яна Підмогильного.Підмогильний створив модерний роман, в якому, на відміну від традиційної селянської і соціальної тематики, акцент переноситься на урбаністичну проблематику, порушуються філософські питання буття, аналізується психіка героїв, а конфлікт розгортається між людьми з різними світоглядами. «Місто» — перший урбаністичний роман в українській літературі, з новими героями, проблематикою та манерою оповіді. В романі «Місто» Валер'ян Підмогильний описав селянську українську молодь, яка на початку 1920-х років тисячами потягнулась у міста, щоб завоювати і зробити своїм українське місто, влити в нього свіжу селянську кров, зліквідувати антагонізм між українським містом і селом. Автор показав бажання молодих селян «вийти в люди», здобуваючи колись недосяжну науку. Твір не був подібний до традиційної народницької прози 19 століття, бо автор орієнтувався на європейський роман 19-початку 20 століття, засвоївши традицію романістики Оноре де Бальзака, Гі де Мопассана Розповідь подана через історію душі Степана Радченка — енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до технічного вузу й сподівається повернутися з новими знаннями на село. Вперше Київ відкривається йому з Дніпра як край світу і пуп землі. Підмогильний не ставить собі за ціль зробити документальний опис письменницького середовища, він показує народження Автора, його успіхи і невдачі, його мандри різними світами роману. Степан переходять через світ студентства, так і не закінчивши вищої освіти, зазирає до робітничого середовища друкарні. Солідний шматок часу довелося йому витратити на життя у світі міської богеми — театральної публіки, тих, хто вечорами виходить на прогулянки та блукає вулицями й вуличками міста, переважно тільки тому, що насправді не має власного затишного куточка. Письменник показує «засідателів» видавництв, гральних залів та дешевих підвальчиків. Нарешті, він заводить свого героя й читача у ще один світ — помешкання типової міської сім'ї, зразкових міщан Бориса Вікторовича (колишнього доброго знайомого) та Надії Семенівни (першого Степанового кохання).Наприкінці роману Підмогильний «змушує» Степана Радченка ще раз обійти знайомі йому місця: щось залишилося незмінним, щось стало зовсім іншим, можливо, саме через Степанове втручання. Але відбувши такі «оглядини», Степан остаточно переконується, що все це для нього чуже, далеке або й ненависне. Якщо він і любить своє минуле, то не за те, що воно було, а саме за те, що воно минуло. Таким залишається Степан Радченко — складним, суперечливим, неоднозначним. Але можемо бути впевнені в одному: ця людина напише книгу,Підмогильний розповів про перше Степанове оповідання «Бритва», про піднесення і занепади творчості, про довгі й важкі пошуки тем і натхнення. Він показав, як народився Автор — і навіть отримав нове хрещення, обравши псевдонім. Той, хто був Степаном, став Стефаном. Письменник залишає свого героя тоді, коли той сідає писати твір власного життя. 39-40. Письменник весь час перебував у роботі, творчих пошуках, у служінні своєму народові. Протягом усієї творчої діяльності він продовжував і розвивав традиції російської і української сатиричної класики, традиції таких визнаний майстрів, як Котляревський, Гоголь, Шевченко, Чехов, Лесь Мартович, традиції народного гумору. Щоб сатира була справді сатирою і досягала своєї мети, тобто служила добру й істині, заповідав Салтиков-Щедрін, треба, по-перше, щоб вона давала відчути читачеві той ідеал, яким керується у своїй творчості сатирик, і, по-друге, щоб вона цілком ясно усвідомлювала той предмет, проти якого спрямовано її жало. Ідеалом, яким керувався Остап Вишня, були інтереси українського народу, який на той час будував нове соціалістичне суспільство, а предметом, проти якого сатирик гострив своє перо, спрямовував нищівну силу свого сміху, були пережитки старого в свідомості людей і вороги — зарубіжні і доморослі. У глибинному розумінні цього ідеалу, в умінні дати добре відчути ідеал читачеві, у художній майстерності й щирому бажанні боротися за торжество цього ідеалу і полягає велика життєстверджуюча сила творчості Остапа Вишні. Павло Михайлович був письменником дуже широкого діапазону, письменником дійсно багатогранним. В його великому літературному доробку представлено різноманітні жанри малої прози. Ми зустрічаємо тут гострі політичні памфлети і комедійні п'єси, фейлетони — різновид сатиричного, викривального жанру на актуальну тему, і оповідання для дітей. Також Вишня ввів в українську літературу й утвердив у ній новий різновид гумористичного оповідання, назвавши його усмішкою. Ці оповідання вирізняються лаконізмом, влучністю, дотепністю, іронічністю, які створюють загальну викривальну тональність твору. На запитання «Знову усмішки?» письменник переконано відповідав: «Так! Усмішки! І навіть обов'язково! Не мислю-бо інакше переробки всього нашого «медлительного» життя на нове, бадьоре й сміливе, як не з добрим гумором, не з радістю! Чого плакати?.. Мені нове життя усміхається! І я йому усміхаюсь! Через те й усмішки». У Остапа Вишні є цілі тематичні цикли усмішок, наприклад, сільські, кримські, реконструктивні, київські, мисливські тощо, і в них обов'язково відчувається присутність автора (в ліричних відступах, окремих репліках оповідача). Писав він і веселі гуморески — різновид усмішок — невеликі оповіді про якусь смішну пригоду чи рису характеру людини, і автобіографічні оповідання, в яких намагався посміхнутися над своїм власним життям, ніби іронічно подивитися на себе збоку. Значне місце займають мудрі й дотепні нариси, в яких оспівується краса сучасного авторові буття, життя і труд передових людей села і міста, діячів науки і культури. Він сам був невід'ємною і дуже чутливою часткою цього життя, сам вийшов з його глибин і тому досконало знав персонажі своїх творів. Вони прийшли в його фейлетони, памфлети й гуморески також із самого життя. Творчий шлях Остапа Вишні почався нерано, коли він уже відсвяткував своє тридцятиріччя, але талант гумориста стрімко розквітав. У 20-ті — на початку 30-х років XX ст. одна за одною почали виходити збірки його творів — «Вишневі усмішки (сільські)», «Реп'яшки», «Вишневі усмішки кримські», «Лицем до села», «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки закордонні» та інші, і вже через кілька років його могутній сміх заволодів серцями мільйонів читачів. Цей період був найбільш плідним і найбільш яскравим у творчій біографії письменника. Певно, немає тем, що їх не торкнувся б у своїй творчості Остап Вишня, і, звісно, він мусив віддавати данину своєму часу, відкликатися на злободенні суспільно-політичні обставини, спрямовувати гостре перо своєї сатири проти націоналізму, релігії, висміювати вади своїх сучасників. Саме цими сюжетами, взятими з самого життя, злободенною тематикою, простотою і зрозумілістю широкому загалу Остап Вишня заслужив глибоке визнання й популярність у свого народу. В його усмішках присутні й типовий український пейзаж, і український характер, і українська поетичність, і український гумор — «лукавий і добродушний». В його творах, перейнятих щирим, життєрадісним настроєм, соковиті, різнобарвні пейзажі змінюються майстерно виведеними діалогами, які супроводжуються влучними деталями, репліками, описами комічних ситуацій. І скрізь відчувається присутність автора — мудрого, іронічного, проникливого, усміхненого, який любить своїх героїв. Славу народного письменника Остапові Вишні принесли твори, в яких весняними барвами іскриться викривальний і життєствердний сміх. Але таланту його притаманні також поетичність в осягненні світу, ніжність і лагідність у ставленні до людини, до природи. Так, наприклад, Остапа Вишню зацікавила тема Криму, минуле цього краю, чарівна природа гір і морського узбережжя, і в 1925 році з'явилися «Вишневі усмішки кримські». Читаючи ці усмішки. ми бачимо, як факти та події минулого, географічні особливості, побут і звичаї людей набувають доброзичливо-гумористичного осмислення. Автор розгортає своєрідне художнє історико-краєзнавче дослідження, в усмішках — жартівливо-гумористичні, щирі ліричні настрої, а слова оповідача оригінально та жартівливо забарвлені. Вигадливий і кмітливий оповідач створює світлу, незлостиво комічну атмосферу. Образи-визначення спрощені, подані з комічною на становою: «Коли ви дивитесь на море, перш за все спадає вам на очі — вода... Прийшовши до моря, мацаєте його рукою: воно мокре... Руку в рота — солоне, й капає... Значить, вода...» Ліричні відгомони душі на неповторну красу кримських пейзажів, психологічна готовність до сприйняття місцевих легенд і жартівливо-усміхнений настрій оповідача — це складові тієї гумористичної атмосфери, що позначає і мальовничі, пізнавальні усмішки («Кримська ніч», «Кримське сонце»), усмішки подорожувань та усмішки про інтимно-любовні захоплення відпочиваючих, усмішки про соціально гострі контрасти та про нелегке життя кримських татар. В його творах ми зустрічаємо різні типи селян, старих і молодих, чоловіків і жінок у несподіваних життєвих ситуаціях. Мова його героїв завжди колоритна, жвава, а їх побут переданий за допомогою яскравих, найприкметніших деталей. Характеризуючи своїх героїв, письменник застосовує часто вживані народні вислови, прислів'я, приказки. Ми відчуваємо, що автор любить своїх героїв, хоч якими б вони не були, тому сміх Вишні завжди доброзичливий, а не злісний і засуджуючий, і тому загальна тональність його гуморесок — світла, сонячна. 41. Як прозаїк, А.Головко пiсля публiкацiй окремих уривкiв та новел-мiнiатюр починається повiстю "Можу" (1922). В центрi уваги тут - безнадiйно хворий учасник громадянської вiйни Гордiй, що пiсля госпiталю повертається додому в рiдне село. Навколо весна, а жити залишилось в кращому випадку до осенi: в своїх грудях носить невилiковну хворобу - сухоти. Герой про це знає, свою приреченiсть вiн усвiдомлює повнiстю. Ситуацiя, таким чином, з найгострiших i в нiй письменник береться простежити внутрiшнi переживання, складну психологiю людини. Письменник прагне заперечити пасивнiсть, iнертнiсть як одну з найiстотнiших причин дисгармонiї в свiтi, в особистому життi людини. Пострiлом героя в себе ("Можу!") автор заявляє своє нове бачення свiту, свiй особливий погляд на можливостi й межi поведiнки людини. Зазначимо: для популярного в 20-тi роки Нiцше самогубство - найвищий акт волевиявлення особи; простежується тут дотичнiсть i до модернiстських тенденцiй в художнiй творчостi. Самогубство було не таким уже й рiдкiсним актом в українськiй прозi тих рокiв (Зоська в "Мiстi" В.Пiдмогильного та iн.). А.Головко i назвою повiстi, i вчинком Гордiя наголошує - в стилi поетики iмпресiонiзму - на вольовому началi, що об'єднує автора й героя. Повiсть "Можу" можна порiвняти з розчином, у якому бродять елементи мотивiв i образiв майбутнiх творiв самого А.Головка й прози 20-х рокiв узагалi. В нiй схрещувались, сплавлялись i традицiйне (українське етнографiчно-реалiстично-побутове) i новiтнє, модерне - в фiлософiї, естетицi, мистецтвi слова. Перше було бiльш внутрiшнiм, друге - бiльш зовнiшнiм, їхнiй синтез вiдбивав складностi доби й особистої долi автора, особливостi його таланту. Прикметною частиною художнього (як i реального) свiту часу i вираженням глибоко особистого, авторового є повiсть А.Головка "Червоний роман" (1922) - починаючи вiд домiнантного кольору епохи до кольору конкретних деталей, що оточували автора. Я i ТИ - двоєдина суть людини часу, яка йде "крученим шляхом" (як потiм прозаїк назве оповiдання). Маємо i тут, як i в iнших творах, характерне для А.Головка-художника поєднання поетично-символiчного й конкретно-реалiстичного. Виданий у 1027 році, роман "Бур'ян" одразу поставив автора в ряд видатних письменників України. Твір викликає багато роздумів про вчинки героїв, їх переконання, сумніви, вагання. Головним героєм є молодий партієць Давид Мотузка. Він повертається додому, де не був вже кілька років. Повертається з надією, з вірою і сподіваннями на краще життя. Цікавлять зміни, які сталися в селі за час його відсутності. Та новини, які він чує. дуже його дивують: село зовсім не відчуває радянської влади. Всі ці зміни в настрої Давида Головко майстерно розкриває через природу. яку бачить юнак. Зінька дівчина підходить Давидові більше, ніж будь-хто інший. Вона розумна, приваблива, смілива, віддана, тверда у своїх рішеннях, а до того ж має чисте почуття до Давида. Заради свого коханого вона готова на самопожертву, ладна піти на все, щоб врятувати його. Давидові. Зіньці, Кожушному та їх товаришам протистоїть Корній Матюха зі своїми помічниками. Якщо Давид — захисник інтересів сільської голоти, то Матюха — це типовий представник партійних керівників періоду становлення адміністративно-бюрократичної державної системи. Хоч він і має партквиток, як і Давид, але обдурює народ. На перший погляд навіть здається, що він захищає радянські закони, а насправді порушує їх на кожному кроці. Матюсі не знайомі такі якості, як доброзичливість, людяність, гуманність, любов до людей. Йому властиві лише грубощі, жорстокість, безсердечність, зневага, ненависть та мордобій: хто мовить проти нього хоч слово, той відразу дістає Матюшиного кулака в лице. Величезну різницю між Матюхою та Давидом можна бачити і в тому, як кожний з них веде боротьбу за свою правоту. Мотузка відкрито говорить про все, що йому не подобається, збирає людей в читальні, розповідає про все, що їм незрозуміло, доводить свою точку зору та переконує в цьому людей. На відміну від Давида, Матюха та його зграя застосовують нечесні засоби боротьби: намагаються скомпрометувати Мотузку, звинувачують Давида та його друзів у тому, що вони обікрали кооператив. Матюха зі своїми товаришами, такими, як і він, можуть діяти лише підступними, злочинними методами, щоб позбутися людей, які перешкоджають їм у їхніх задумах. Матюха викликає у мене лише зневагу, бо ніяких інших почуттів до такої людини не може бути. 42. Творчість Юрія Яновського - один із показових прикладів постійних новаторських шукань митця. Він став одним із фундаторів лірико-романтичної стильової течії в літературі. На шляху до художніх вершин письменнику довелось долати значні перешкоди, пов'язані з труднощами визрівання таланту, а також із нерозумінням його творчих пошуків тогочасною критикою. Перший прозовий твір - новелу "А потім німці тікали" Ю. Яновський опублікував у газеті "Більшовик" 2 березня 1924 року. Більшість ранніх новел Ю. Яновського, що входили до збірки "Мамутові бивні" (1925), створено на матеріалі конкретних подій громадянської війни і присвячено проблемі духовного оновлення людини та суспільства в революційну епоху. Із 1923 року Ю. Яновський працює на Одеській кінофабриці сценаристом. 1926 року Ю. Яновський разом із режисером П. Долиною екранізує повість М. Коцюбинського "Фата моргана". Письменник професійно перекладає прозовий твір мовою кінематографії. Ю. Яновський творчо співпрацює з О. Довженком і створює титри до фільму О. Довженка "Сумка дипкур'єра". У 1927 році в журналі "Вапліте" друкує повість "Байгород" про робітниче повстання проти анархістської банди, що захопила степове місто Байгород. У "Байгороді" зовнішній перебіг подій письменник прагне "пропустити" крізь внутрішній світ людини, її психологію. У цьому ж році виходить збірка оповідань Ю. Яновського "Кров землі". До неї увійшли такі твори: "Історія попільниці", "Мамутові бивні", "Роман Ма", "Туз і перстень", "Рейд", "Байгород", "В листопаді". Своє покликання Юрій Яновський бачив у звеличенні мужності героїв революції в дусі справжньої, світлої романтики, яка відповідала піднесеній атмосфері боротьби за нове життя. Про це свідчать і два романи - "Майстер корабля" (1928) та "Чотири шаблі" (1930), якими письменник ніби підсумовує свою літературну молодість. Талант Яновського-новеліста, який, здавалося, був уже цілком сформованим у передвоєнні роки, під час Другої світової війни засяяв новими гранями. Новелістика тепер стає основним жанром художньої творчості письменника. Найповніше вона представлена у збірці "Земля батьків" (1944). Глибоко реалістичні за життєвою основою твори цієї книжки, як і тогочасні оповідання О. Довженка, були пройняті духом героїчної, життєствердної романтики. Ідеї патріотизму визначили зміст і нових оповідань Ю. Яновського, що склали книжку "Київські оповідання" (1948), відзначену Державною премією СРСР 1948 року. Талант Ю. Яновського-драматурга найповніше виявився у романтичній трагедії "Дума про Британку". У цьому творі письменник зосередив увагу на такому своєрідному явищі часів громадянської війни, як утворення мініатюрних радянських "республік" у тилах денікінців і петлюрівців. У доробку письменника-драматурга і реалістичні драми ("Потомки", "Син династії", "Дочка прокурора"), і сатирична комедія ("Райський табір"). 1947 року Ю. Яновський написав роман "Жива вода", який у пізнішій редакції (після смерті письменника) публікувався вже під назвою "Мир" (1956). Це твір про звитяжних радянських переможців у війні, про перший післявоєнний рік, про відбудову зруйнованого господарства, про трудовий героїзм жінок, про волелюбний, працьовитий і гордий український народ. Праця тут виступає символом тієї живої води, яка в народних думах і легендах загоювала героям навіть найсмертельніші рани. Порівняно з недавнім воєнним лихоліттям, за мирних умов навіть найважчі труднощі здавалися людям легкими і здоланними. У свій час роман зазнав несправедливої критики, організованої Л. Кагановичем. Письменник змушений був переробляти його. 43. "Роман "Чотири шаблi", що вийшов у 1930 роцi, був зустрiнутий тодiшньою критикою як твiр з нацiональною романтикою, iз замилуванням українською старовиною. Це була вiрна оцiнка, в цьому виявився вплив нацiоналiстичного оточення, але це було не все. Тодiшня критика не в змозi була помiтити i сформулювати бiльш суттєвi промахи роману, вони полягали в тому, що автор, показуючи громадянську вiйну в Українi, подав читачевi вигаданий ним хаос, нерозбериху, вiдсутнiсть спрямовуючого центру в особi партiї бiльшовикiв. Я зобов'язаний був зрозумiти, що хаос в подiях громадянської вiйни iснував тiльки в моїй уявi, а подiї, що утверджували завоювання Жовтневої революцiї, проходили пiд залiзним керiвництвом комунiстичної партiї..." Менi здається, що цi слова писала людина, до якої дотикалися розпеченим залiзом. Юрiй Iванович Яновський так не думав. Вiн хотiв увiковiчити в словi визвольний рух рiдного народу i втiлив це прагнення i чотирьох образах - Шахаєвi, Остюку, Галатовi i Марченку. Ось тi, що тримали чотири шаблi Яновського. Їх автор називає в пiсенному зачинi "чотири паростки мiцного дуба" (тобто сини великого народу). Рiзнi вони, але об'єднанi спiльною метою, певною мiрою романтизованi, навiть iдеалiзованi. Автор зумисне ставить їх у такi ситуацiї, в яких максимально виразилась би їхня глибинна суть, вiдвага, геройство, сила. Шахай видається бригадi "надлюдською силою", важко поранений Остюк продовжує героїчно битися i керувати кiннотниками. "Це сидiли на скелi орли", - так буде про них сказано на самому початку роману. Ми ще не бачимо їх у бою, а вже готовi сприймати їх як героїв, яким симпатизує автор. Стиль перших чотирьох роздiлiв характеризується захопленим, радiсним сприйманням життя, боротьби народу за визволення. Ця боротьба показана в дусi кращої романтичної традицiї XIX столiття, яскраво виявленої в "Чорнiй радi" П. Кулiша, в "Гайдамаках" Т. Г. Шевченка. А ось стиль останнiх трьох роздiлiв вiдрiзняється вiд перших чотирьох. Справа в тому, що уже вiдгримiли бої i нацiональне визволення зазнало поразки. У головних героїв причини для оптимiзму зникли пiд тиском реального життя. 44. У 1935 році побачив світ роман Ю. Яновського "Вершники", в якому вдало поєднані ознаки народної думи, героїчної поеми і новелістичного роману. Це - твір романтичного епосу. Як тільки не визначався жанровий різновид "Вершників": цикл новел, героїчні новели, балади в прозі, поема в прозі. Кожен розділ "Вершників" - це своєрідні високохудожні епічні картини величезної панорами класових битв часів громадянської війни на Україні. Кожна новела - це цілком самостійний художній твір. І в той же час усі вісім новел-розділів - ідейно та композиційно становлять єдине ціле. 1. Своєрiднiсть i оригiнальнiсть роману. ("Вершники" - роман у новелах, кожна з яких є розповiддю про громадянську вiйну, про тi полiтичнi сили, якi були в тi буремнi роки. Те, що новели не пов'язанi одним сю¬жетом, дало змогу авторовi сказати все, що було на серцi i не вiдiйти вiд iсторичноï правди. Сказати те, що не мiг сказати вголос.) 2. Роман "Вершники" - це болючi роздуми митця про непростий час нашоï iсторiï. (У своєму творi Ю. Яновський показує трагедiю украïнського на¬роду 20-х рокiв XX столiття, яка полягала в змiнi родинних i народних цiнностей заради якихось нових, невiдомих, трагедiю братовбивчоï вiйни. Ця вiйна, наголошує автор, пройшла не лише територiєю Украïни, а й по людських долях.) 3. Полiтичнi настроï у 20-тi роки XX на сторiнках роману "Вершники". (Роман "Вершники", вiдображаючи подiï громадянськоï вiйни в Украïнi, розкриває полiтичнi платформи рiзних партiй та ïх ставлення до описуваних подiй. Народ мусив орiєнтуватися у полiтичних концепцiях денiкiнцiв, петлюрiвцiв, махновцiв, бiльшовикiв. Це було непросто!) НI. Роман "Вершники" Ю. Яновського та його антивоєнна спрямованiсть. (Май¬стернiсть i оригiнальнiсть роману "Вершники" в тому, що Ю. Яновський у страшнi роки репресiй i голодомору зумiв написати його так, що однi читали буква в букву, а iншi - мiж рядками. Бо хiба "революцiйнi iдеали" переважи¬ли терор i голод, епiдемiï, зруйновану промисловiсть i сiльське господарство, що загальмувало розвиток нашоï держави на десятирiччя, втрату загально¬людських моральних принципiв? У своєму щоденнику Ю. Яновський запи¬сав: "...I думав я не тiльки те, що писав у книжках." 45. "Звенигора”. Як вже згадувалось, це перша кіноповість, яка викликала такі палкі і суперечливі відгуки. Написана у 1928 році, сценарій підготували М.Йогансен і Ю.Тютюнник (останній незадовго був розстріляний). Кіноповість відразу ж була заборонена. Герої твору – старечий дід Невмирущий (прізвище багато про що говорить у ставленні Довженка до старовини, минулого), який вірить у існування "скарбів нації”, та два його онуки: Тиміш – революціонер і Павло – петлюрівець (неминуче пригадується тема патріотизму і зрадництва в образах братів Остапа і Андрія у гоголівській повісті "Тарас Бульба”). Довженко відверто на боці Тимоша. Події у фільмі розгортаються на історичному фоні, поєднуючи сьогодення і романтичну давнину: часи варягів, жовтневі дні 1917 року. "Це епохальний для української культури фільм”, - писав Микола Бажан. А сам автор фільму у своїх "Автобіографії” назвав його як одну "з найцікавіших робіт”, "прейскурантом моїх творчих можливостей”. "Земля”. Сценарій цієї у світі прославленої кіноповісті створено 1929 року, на екрани фільм вийшов у 1930 році, незабаром був заборонений. Через 22 роки Довженко напише по суті новий сценарій фільму, оскільки старий загинув під час війни у 1943 році. Кіноповість "Земля” – перший фільм автора про колективізацію села та останній фільм німого кіно. Початок фільму символічний: помирає старезний дід Семен, колишній чумак – відмирає старе. І народжується нове, героєм якого виступає комсомолець Василь Трубенко, натхненник і організатор колективізації їх села. Автор з симпатією змальовує свого героя: він і рішучий революціонер, і мрійливий, ніжна людина у коханні. Персонажі фільму по-різному сприймають доленосні події в Україні. Більшість односільчан, особливо молодь, іде за Василем. "І село вже не темна нерухома маса, а клас-творець”. Це вже слова від автора. Характерно (як і в інших кіноповістях Довженко), що сюжет включає "внутрішній монолог”, авторські репліки, ремарки, поради артистам. Кульмінацією фільму-повісті стає поява у селі трактора, який привів Василь Трубенко, та розорювання одноосібних меж у єдине колгоспне поле. Саме це і породило конфлікт "куркуляки” (так пише автор) Хоми з Василем. Хома вбиває Василя. Біля його труни при зібраному народі батько Василя (вже переконаний колгоспник) виголошує прощальні слова: "Мій Василь загинув за нове життя. Поховайте його теж по-новому, щоб не попи та дяки... а наші хлопці-комсомольці та дівчата... самі з новими піснями...” Фільм закінчується не лише мінорно: "Щебечуть солов’ї по молодих садках. Лине здалеку дівочий спів. Колгоспна земля квітне як ніколи”. Від хронології кіноповістей Довженка, виділимо цю останню працю митця, твір багатосюжетний, складний і дійсно співуче-поетичний. В ньому, зокрема, також йдеться про колгосп та його успіхи (інших тем торкатися не будемо). Обставини тут вже зовсім інші: споруджується Каховське море, і старе село мусить зноситись. На новому, більш високому місці вже виникло добротне, красиве нове село, завдячуючи мудрому господарю, голові колгоспу Саві Зарудному. Перед переселенням колгоспників у нові оселі Зарудний викликає з різних кінців СРСР всіх своїх земляків: попрощатися зі своїми старими хатами. Гадаю, що саме ця подія особливо наголошена автором. Кіноповість – це гімн новому життю, колективній праці. На урочистому зібранні всіх односільчан Сава Зарудний виголошує промову-роздум. І є у ній такі слова: "Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим”. У творі всі персонажі, хіба що за одним-двома винятками, - позитивні, прекрасні люди, якими не можна не гордитися. Довженко вводить у повість також образ письменника, якого сам хотів зіграти... Цікаво, що працюючи над створенням кіноповісті, автор власноручно виготовляє потрібні малюнки, портретні етюди, графіки, ескізи. "Україна в огні”. Якщо у попередніх кіноповістях народ, уособлений головним чином людьми одного села, відображався у роки громадянської війни та мирного будівництва в Україні, то у творі "Україна в огні” – у подіях другої світової війни. У новій кіноповісті персонажі різко протиставлені: окупанти, патріоти і зрадники. Автор розкриває психологію вчинків своїх героїв і поодиноких зрадників, користуючись зокрема довгими діалогами, подібно жанру драми. Твір розпочинається картиною у хаті колгоспника Лавріна Запорожця. На 55-ліття його дружини зібралася вся сім’я: п’ять синів, донька і дід. Звучить пісня "Ой, у мене увесь рід багатий”. Співають всі: батьки, "всьому роду втіха” мила Олеся, прикордонник Роман, артилерист Іван, чорноморець Савка, колгоспники Григорій і Трохим, пасічник дід Демід. Ранком наступного дня сини-брати подаються на фронт. Першим гине Савка під час сутички з німецьким десантом. Події постійно міняються: захоплене фашистами село, фронт, знову село, Німеччина, куди вивезли німці як робочу силу сільських дівчат, Олесю, її подругу Христю. Запам’ятовуються страшні сцени розстрілів та повішень селян (дід Демид Запорожець сам натягує собі петлю на шию: "Вішай, кате, чого злякався?!), сцена перетворення у німецьких поліцаїв Івана Гаркавенка та Павла Хуторного, багато фронтових епізодів, героїчних і страшних, картини оранки впряженими у плуг чоловіками під наглядом німців, понівечення на чужині Олесі і Христі... – кожна сторінка твору хвилює, примушує замислитись. На деякі питання людських вчинків відповісти нелегко. Наприклад, усвідомити міру ненависті до радянської влади, а тому й прислужництво німцям куркуля Заброди, який вирвався з більшовицької каторги, сибірського "гулагу”... Кіноповість побудована на основі довженківських оповідань "На колючому дроті”, "Незабутнє”, "Перемога”. Уривки з кіноповісті вперше були надруковані російською мовою 1943 року, українською – 1962. Сталін заборонив кіноповість як для друку, так і для екрану. Довженко, дізнавшись про заборони, розпочав працювати над новим твором на цю ж тему – над кіноповістю "Повість полум’яних літ”, яку також не встиг побачити... Читач, якого зацікавлять події, факти про участь України у другій світовій війні, може прочитати книгу І.Муковського та О.Лисенка "Звитяга і жертовність (українці на фронтах другої світової війни)”, 566 с., 1997 р. Серед довженківських фільмів, визнаних видатними, назвемо ще кінопоеми "Арсенал”, "Щорс” та автобіографічну "Зачаровану Десну”. 47. Зачарована Десна — автобіографічний твір, спогади Олександра Довженка про дитинство, перші кроки пізнання життя, про «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих...», про діда і прадіда Тараса, прабабу, матір і батька, коваля діда Захарка, дядька Самійла — неперевершеного косаря. Спогади ці час од часу переростають у авторські роздуми — про «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи», інші лиха й страждання трудових людей України і разом з тим — багатство їхніх душ, моральне здоров'я, внутрішню культуру думок і почуттів, їхній смак, їхню вроджену готовність до «найвищого і тонкого», про війнуч спалене фашистами село, про ставлення до минулого: відомий авторський монолог, який починається словами: «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої' пив колись воду...» і в якому висловлено знамениту формулу: «Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє» Від того, який світ і які люди оточують нас на початку життя, залежить наше духовне багатство чи бідність, моральна краса чи потворність. Саме про своє дитинство згадує Олександр Довженко, змальовуючи образи "Зачарованої Десни". Звідти прийшли і чарівна краса пейзажів, на тлі яких ми бачимо фізично і морально красивих людей. Лірично, схвильовано, з теплим гумором розповідає письменник про природу й людей, як про єдине ціле. «Жили ми в певній гармонії з природою», - говорить він. Тут миші підказували Яремі Бобиреві, що навесні буде повінь, погодою «завідувала ворона», дід найбільше в світі любив сонце, мати, мов щось живе, голубила кожну билиночку, а мисливець був не здатен підняти руку на ту саму ворону. Зрозуміло, чому всі радощі і прикрощі малого Сашка теж пов'язані з природою. «І приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта й побачити в хаті теля, що найшлося вночі...» - перелік таких от приємностей займає цілу сторінку. Чи не з цієї гармонійної єдності людей зображених у кіноповісті з навколишнім прекрасним світом витікає їхня моральна краса? Не випадково, що кілька дійових осіб, безпосередньо не пов'язаних із пануючим у селі духом, постають менш привабливими. Учитель не розуміє малого Сашка, поліцай б'є людей тощо. Але таких персонажів - меншість. Більшість усе ж таки "діти природи". Це й епізодичні герої, як Ярема, що знається на народних прикметах, і старий коваль-рибалка Захарко, і колоритні старці Холод і Кулик. Це й Самійло-косар, що "орудував він косою, як добрий маляр пензлем". Але в центрі повісті - родина Довженків. Про декого з родичів письменник лише згадує, інших змальовує дуже детально й образно. Взагалі Довженко добре передавав індивідуальність кожної особи. Наприклад, дід Семен, що «розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, зі старою грушею і дубом - з усім живим, що росло і рухалось навколо», і був «схожий на Бога»: усе поряд - внутрішнє, зовнішнє та метафоричне. А от - бабуся Марусина, що мала «очі такі видющі й гострі, що сховатися від неї не могло ніщо в світі», яка полюбляла прокльони (саме як різновид творчості, а не справжнє бажання комусь зла), так що без них «не могла прожити й дня». Не менш живим постає батько - в убогому одязі та з великим духовним багатством і високою культурою мислення, якого Сашко і поважав і любив, але часом плакати хотів, як бачив того у дранті. «З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів - він годився на все». І коли говорити про духовну велич людини, то важко знайти кращий приклад. Ось серед яких людей зростав малий Сашко, якому судилося стати великим художником - письменником та кінорежисером. Добре відчувається у повісті й спадкоємність поколінь, адже «сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє». Батько пояснює малому Сашкові «хто ми», згадуючи козацтво. Дівочі колядки переплітаються з народними думами про героїчну боротьбу українського народу з турками і татарами. Свої моральні принципи старі передають молодим. Дід Семен говорить Сашкові, що за кожне пошанування старої людини якийсь гріх з душі знімається. Батько і дід беруть хлопця на сінокіс, помалу привчаючи до праці. «...Ношу дрова до куреня, розводжу вогонь, картоплю чищу, ожину збираю косарям до горілки»,- згадує Довженко. Символічно звучить розповідь про те, як в одну ніч у Сашка померла прабаба і народилася сестричка: на зміну старому приходить нове. Проблему зв'язку поколінь Довженко з притаманним йому гумором розв'язує навіть у розповіді про собак - Пірата старого і Пірата молодого. 48. Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові. Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892—1937) і художником Вадимом Меллером (1884—1962). У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»). Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру. [9:41:56] k.zoryana.i: 49.1923 року Микола Куліш пише п’єсу «Мина Мазайло», темою якої є міщанство й українізація. Свою комедію письменник створив на «живому матеріалі», чкий дало йому спостереження над запроваджуваним у 20-ті роки процесом українізації. У п’єсі поставлено одвічне питання: бути чи не бути українській мові? Комедію цю свого часу хтось із критиків назвав «філологічним водевілем» - малося на увазі, що суперечки її персонажів точаться переважно навколо української мови. Українізація, що велася з 1923 року, як рентгенівське проміння, нпсвітила дражливість питання про те, наскільки українське суспільство готове гаяти Україною. Твір Миколи Куліша висвітлює проблеми русифікації України, ику у 1920 році більшовицькі ідеологи намагалися прикрити так званою «україиізацією». Уже з перших реплік героїв комедії стає зрозумілим, шо це «філологічна і п’сса». Мина Мазайло хоче змінити своє українське прізвище і шукає вчительку, яка б навчила його правильно говорити «по-руському». Він рішуче повстає проти української мови та культури, ненавидить свою належність до уярмленого «другосортного» народу, через яку він, на його думку, не зміг досягти успіху у її житті. Рішення Мини змінити прізвище викликає неоднозначну реакцію сім’ї. До цієї проблеми залучаються навіть далекі родичі. Одні виступають за зміну прізвища, інші хочуть залишити його. Тьотя Мотя обурена поведінкою Мокія, не розуміє, як на будівлі вокзалу! можна було написати українською «Харків» (навіщо ви нам іспортілі город). На її погляд, українців та української мови нема, усе це - вигадка, і взагалі «прілічнєє бить ізнасилованной, нежелі українізированной». Ії расистська платформа грунтується на великодержавницьких шовіністичних твердженнях. її мова і не російська, і не українська, засмічена словами-паразитами, уособлює російський шовінізм. Отже, дуже багатий філологічний матеріал у п’єсі містять дискусії, в яких наступальні операції ведуть тьотя Мотя і дядько Тарас. Усі герої п’єси причетні до процесу українізації. Головні антагоністи - батько й син Мазайли. Мину підтримують дружина Килина Трохимівна, донька Рина, тьотя Мотя Розторгуєва з Курська, вчителька Баранова-Козино, а Мокія - дівчина Іля, дядько Тарас з Києва та два комсомольці, які вважають, що в майбутньому прізвища взагалі відімруть. Усю трагікомічність ситуації письменник передає через філологічний конфлікт, але п’єса викликає не тільки сміх, а йпримушує замислитись, адже в ній змальовано реальні події і реальна ситуація 20-х років XX століття, коли держава дозволила змінювати прізвища, і тисячі радянських людей рвали зв’язок з минулим, зі своїм корінням, відхрещувались від дідів і прадідів. П’єса Миколи Куліша «Мина Мазайло» - це сатира на міщанство, критика будь-якої національної упередженості й зверхності від українського націоналізму до великоросійського шовінізму Як драматург Микола Куліш послідовно йшов до створення драми модерну, яка за останні сто років отримала в різних країнах кілька назв — від драми експресіонізму до драми абсурду. Український мистецький авангард 1920-х — початку 1930-х рр. узагалі неможливо зрозуміти без п'єс М Куліша та вистав Л Курбаса Навіть перша п'єса драматурга часом торкається таких мистецьких явищ, які були невідомими не тільки в «оказьоненій» літературі, а й у європейській культурі з'явилися дещо пізніше. Наприклад, у «психологічно недостовірному» ранньому фіналі «97» з'являються деякі елементи, властиві драмі абсурду п'ятдесятих років. Це стосується, насамперед, сцени смерті Серьоги Смика. Хоча цю психологічно недостовірну картину вирішено як смерть людини в традиційному для експресіонізму ключі «життя людини», але типові для драми експресіонізму моменти (помираючий бачить смерть і погрожує їй, викликаючи на двобій, кличе на допомогу бойових товаришів) подаються крізь світобачення фантастичної засліпленості людини, чого не було до того в експресіоністській драматургії. Дві руйнівні сили зіткнулися в просторі п'єси «97»: революційний фанатизм і голод, породжений ним. Про те, що ці сили мертві, свідчать попередня натуралістично-абсурдна сцена канібалізму та наступна, де Копистка примушує Васю читати вголос над мертвим Серьогою пакет з волості за підписом секретаря комсомольської ячейки. Фінал «ідейно витриманий», але читача не полишає відчуття, що він перебуває в ірреальному світі померлих, де править абсурд зовнішнього буття, який тяжіє до бюрократичних форм існування. Фантасмагорична сцена з паперами, що розлітаються у порожній кімнаті, де помирає «герой революції» Серьожа Смик, зводить до абсурду ці форми існування та мимоволі свідчить проти самої «ідеологічної витриманості» п'єси. Авангардистські мотиви в «97» окреслені пунктирно, це тільки пошуки стилістики модерну, що було продовжено в подальшій творчості драматурга. 50. Соціалізм як «хвора мрія» стає провідною темою найвизначнішого Кулішевого твору — трагікомедії «Народний Малахій», але ця тема розкривається значно глибше, сягаючи філософських засад буття взагалі. Жанр п'єси сам автор визначив як «трагедійне», але з повним правом п'єсу можна вважати й антиутопією. Її незвичність для українського театру буде ще довго вражати глядачів. Це п'єса екзистенціального змісту, що поновлюється кожного разу, коли людство шляхом соціальних і економічних змін намагається вдосконалити природу людини. Більшу трагедію та більшу утопію важко вигадати. Заборона вистави цієї п'єси була першим значним кроком у політичному процесі знищення новітньої української драматургії та театру. Нічого вузько-політичного в п'єсі немає, саме тому вона сприймається злободенно й через багато років. «Народний Малахій» — це трагікомедія людської мрії, що несе на собі тавро тієї маленької особистості, яка її репродукує, це трагікомедія історичного максималізму, що здатен покласти людське життя на вівтар вистражданої ідеї. П'єса будується як історія хворої на шизофренію людини з типовими маніями та нелюдською наполегливістю в досягненні фанатичної мети. Для сучасної світової драматургії така побудова не є абсолютно новою, вона досить часто використовувалася в літературі авангарду, у драматургії абсурду. Весь світ постає як суцільна божевільня в сприйнятті хворої, за нормами «здорового глузду», людини. П'єса «Патетична соната» — продовження теми «Народного Малахія» та «Мини Мазайло». Ця тема — згубність, трагедійність ідейного фанатизму будь-якого гатунку. Немає у світі такої ідеї, що була б рівноцінною людському життю. Ідея, що змушує людей іти на ешафот — антигуманна, безвідносно до того, чи є то ешафот реальний, чи ешафот, де гине людська душа. Куліш цілком свідомо, послідовно й наполегливо йшов до трагедії. А цей жанр за радянських умов міг бути втіленим тільки у формах такого жанрового покруча, вигаданого на потребу тоталітаризму, як «оптимістична трагедія». Ані в «Народному Малахії», ані в «Патетичній сонаті» немає нічого оптимістичного. Гине людська душа, до того ж без надії на воскресіння, якого немає й не буде. У соціально-психологічній драмі М. Куліша «Маклена Граса» показане одвічне й трагічне протистояння людини та суспільства. Тривога за цей світ і цю людину — провідний мотив п'єси. Матеріал для сюжету цього твору дало повідомлення польської преси. Капіталіст, збанкрутувавши внаслідок кризи 1929 року в Польщі, застрахував своє життя і найняв за п'ятсот злотих безробітного, щоб той його вбив і не виказав таємницю. Поліція арештувала капіталіста, який хотів, щоб за його смерть родина одержала величезну страхову премію. Драматург по-філософськи переосмислив подію, подавши її в ракурсі соціального протистояння, наповнивши характери героїв реальним змістом, хоча й час, і місце дії, і ситуація досить умовні.
