Суббота
18.11.2017
02:08
Приветствую Вас Гость
RSS
 
Юлія Починок
Главная Регистрация Вход
Каталог статей »
Меню сайта

Категории каталога
Мои статьи [33]

Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 215

Главная » Статьи » Мои статьи

"Сірий горобчик пшениці батьківського розлучення... "
Якщо оглянути українську літературу XX століття, то може здатися, що маємо справу з літературою без модернізму або з немодерною літературою немодерної нації. 
Бажанням творити по-іншому, відкинувши традиційні стереотипи, керувались такі тернопільські поети як Гордій Безкоровайний, Віталій Гайда, Василь Махно, Борис Щавурський, котрі утворили поетичне угрупування “Західний вітер”. 
Василь Махно народився у с. Базар Чортківського р-н Тернопільської обл., жив у Тернополі, викладав літературу у Тернопільському Національному Педагогічному університеті, а згодом у Ягеллонському (Краків). З 2000р. проживає у Нью-Йорку, працює у НТШ-Америка, видав шість збірок поезій: “Схима”(1993), “Самотність цезаря”(1994), “Книга пагорбів та годин”(1996), “Лютневі елегії та інші вірші” (1998), “Плавник риби”(2002), “38 віршів про нью-йорк і дещо інше”(2004). Автор книги есеїв та інтерв’ю “Парк культури та відпочинку імені Гертруди Стайн”. Його дисертація про Богдана-Ігоря Антонича вийшла окремою книжкою. Також вийшла книжка перекладів із польської, чеської, німецької, сербської, румунської, американської поезій. В.Махно уклав антологію про своїх ровесників-поетів та письменників під назвою “Дев’ятдесятники”. Окремо вийшла друком книга перекладів із польського поета Збігнєва Гербера.
27 вересня 2003р. заходами Українського Інституту Модерного Мистецтва та Товариства Української Мови в Чикаго відбувся літературний вечір Василя Махна. 
Поезії Василя Махна перекладені польською, сербською, англійською, німецькою, вірменською мовами.  
Довершені твори Василя Махна демонструють властиві для модерної поезії образи, символи, потужну експресію, адже схоплюючи явища, події, процеси автор виявляє власний підхід до них. Митець розкриває своє бачення ролі поетичного мистецтва у суспільстві і особистісне значення образного слова для себе. Він відкидає навіть думку про те, щоб опинитись поміж поетичних невігласів і нездар. 
Тематична палітра поезії Василя Махна досить широка: вона охоплює спогади з дитинства (“батьківщина”), людські стосунки (“залишаються найсуттєвіші речі...”), морально-етичні питання (“Не змінявши, Боже борони...”, “Стос паперу і Стус, самота”), проблеми нашого часу (“Лист до Ришарда Криницького”), тема кохання, еротичних переживань (“Та ніч була вільготна, як верлібр”), філософські роздуми над сенсом життя (“Перед нами незримі ліси”).
У збірці “Лютневі елегії та інші вірші” (1998), до якої ввійшли окремі твори з трьох його попередніх збірок “Схима” (1993), “Самотність Цезаря” (1994), “Книга пагорбів та годин” (1996), провідним стає образ саду. Людмила Тарнашинська розглядає його як ключовий, домінантний, концептуальний, наділений рисами одного з опорних об’єктів національної картини світу: “Сад В.Махна являє собою образ, сповнений здебільшого негативної семантики. Внаслідок цього постають такі утворення, як “камінний сад самотності” (“Немов важкі двері...”), “Сад безгоміння” (“зизо глипає пам’ять на мсту...”). Сад витворюється в уяві поета знаком втраченої гармонії, ладу, яких постійно прагне ліричний суб’єкт віршів В.Махна. А вислів “збережи свій сад і теплий змисл...” (“Добрих духів Герберта візьми”) стає у збірці автора ключовим. Нові поезії цієї збірки спростовують авторове зізнання: “стебельце наснаги все тоншає як лінії горбів”. “Лінії” – одне з кодових слів цієї збірки. Для неї характерна логіка класичного письма, органічне світобачення поета-модерніста, якому притаманне своєрідне духовне схимництво та самозаглиблення. Камінність, твердість, незворушність, гідність поетового слова відчуваємо чи не в кожній строфі холодної “лютневої елегії”. “Скам’яніння душ” приглушує навіть дзвін металу, який незрідка лягає навіть на ствердіння тіней. Одним із прийомів поетової екзистенції є пам’ять як опір забуттю та небуттю, тому його поезія глибоко інтелектуальна і вимагає від читача певного рівня естетичної культури, “філологічної підготовленості”. Теми творів іноді перегукуються з далеким минулим, вдало пов’язуючи його з сучасністю. Слово поета виступає ключем до сприйняття того часу, який схований в античність і замкнений у колі індивідуальності, людського “я”, яке і є “золотистим садом в одній особі”. “Сутінковість” поезії відкриває нам “темний сад”, “чорний шовк повітря”, “темний звук”, “чорну піну газет”, “тяжкий вірш”, “чужу фонему – чорну як маслина”. Та майстерність поета і полягає в тому, щоб “тьму розбавляти світлом”. Ці поняття – не лише полюси антитези, взаємопритягання та взаємообумовленості протилежностей, але й відчуття в цьому світі реальності, коли стираються контрасти, межі між чорним і білим (“зима чорне й біле, як самотність ділить”).
В.Махно тяжіє до символіки кола: “Колом і трикутником позначим в череві кита міста і міти”, “три кола жалю золоті”, “виокруглить пелюстки свічки”. “Округлість” образів передано його ж “формулою” пізнання світу: “ти з’єднував часів напівпрозору сцену, / півкруглий знак питань у коло замикав”. Характерним для модерного стилю є введення поетом образів митців попередніх епох, таких як Лі Бо, Гомер, Рільке, що значно розширює інтелектуально-емоційний діалог з читачем. Часто використовує автор ремінісценції та алюзії: “...навпомацки в Лету ввійдеш / і, можливо, не вийдеш за межі”, вдається до складового анжамбеману (перенесення складу на наступний рядок): “що пахне морем і піском – і за- / птахи миттєві наче сад”.
В.Махно у своїх поезіях добирає яскраві епітети: “окаті коми”, “зеленошкіра крапка-рабиня”, “червиві слова черлені звуки”, “зрешетоване тіло вірша як злочин” (“Спомин”). Також особливістю модерного стилю є вживання ненормованої лексики: “хандра”, “сеча”, “лярва”, “на хрен”. Василь Махно не обтяжує свого читача розділовими знаками, не обмежує в доборі лексики, а навпаки намагається кожному залишити місце для роздумів, аби читач самотужки вирішив, де потрібно поставити розділовий знак. Дослідники зауважують, що Махнові мовно-естетичні пошуки вияскравлюють аналогічні процеси в загальноукраїнській поетичній традиції.
Особливе ставлення автора до батьківщини розкривається у його одноіменному вірші, де він наголошує: “батьківщина – се мій дідо і я... / се маленька дівчинка на піщаному березі”, котра чомусь схожа на його дочку. У цих словах – душа митця, його внутрішній світ. Цікаві образи, які розкривають світовідчуття автора, можемо побачити у триптиху “Лютневі елегії” – “князь самотності”, “ріка німоти”, “тінь води”. Виділяється образ млина Вічності, що символізує самотність поета, його страждання, які іноді перетворюються на німоту, бо “уста, що змочила вода німоти, / обмерзають до крові – й зникає мотив”.
Самота є провідним мотивом збірки, де “самотність цезаря” поєднується із відстороненістю, холодністю, глобальністю думок, відчуттям вищості, любов’ю до темноти, краси сутінків.
Махно постає поетом лірико-філософського складу, прагне розкрити сутність самого життя, його мінливості та зафіксувати свідомість читача на наявності вічних цінностей, допомагає перейнятися відчуттям власних переживань. Адже навіть якщо “птахи б’ються об неба залізну завісу”, то тобі потрібно: “пітьму розбавляти світлом”, тому що тільки таким чином ти зробиш життя кращим: “бо підуть ще царі до зорі / і омиють дощі небеса, / і отверзуть уста, але ті, / що тоді обгортались в сувої / нечистот – попливуть по воді / і у вирій покличуть з собою”.
Структуру метафоричних образів у збірці В.Махна становлять іменникові словосполучення: “ночі каламутні”, “фонема звізди”, “свічки любові”, “потік самотності”, “безмежжя голосу”, “шовк ночі”. Рідше трапляється дієслівна метафора: “дим переповів”, “квадрат поглинає”, “час відпливає”, “глипає пам’ять”. 
Відзначається оригінальністю і збірка Василя Махна “Плавник риби” (2002 р.). 
“Плавник риби” – п’ята збірка поета, у якій міститься 47 віршів. Наскрізним для цієї збірки є роздуми поета над темою, вічною для митців: “Навіщо поезія? Для чого на світі поети?”. У “Диптиху про поезію” автор запитує: “Хіба нікому прикласти до вуха мушлю – і слухати / звивисті потоки морських вітрів – і твою / самотню пісню”?, і продовження думки звучить риторично: “навіщо золота шкаралуща слова / розкидана як дитячі забавки?”.
Розмірковування про сутність мови, про призначення слова наявні чи не в кожній поезії збірки. Саме це зумовило його бажання повернутися в минуле, зазирнути в дитинство. Замилування ліричного героя своїм молодим життям – у поезії “На березі ріки” та “На Покрову у моєму родинному селі – Празник”.
У вірші “На березі ріки” автор підкреслює, що “того берега вже нема”, але йому і досі вчувається “сміх і плач – шоколад і полин – дитинства”, в якому два хлопчики – двоє “молодих вужів”, вкравши у дорослих гроші і накупивши ласощів, справляють злодійське свято, насолоджуються життям “над берегом річки – в кущах бузку – в лопухах”. Навіть “нездогадуючись: що одного чекатиме батьків батіг, / а другого: співчутливий погляд діда”. Вражає влучна образна характеристика стану другого хлопчика: “сірий горобчик пшениці батьківського розлучення”. У цьому вірші увиразнюється майстерність автора: лаконізм та ємкість висловлювань. Автобіографічною можна вважати поезію “На Покрову у моєму родинному селі – Празник”. “Усі чотири кінці села:/ Бураківський – Павшівський – Криволуцкий і Язловецкий” промовляють рідною місцевою вимовою тутешніх мешканців. “У дитинстві я чекав на Покрову”, – пише Василь Махно, бо “торговці солодкими когутиками / втішали макове зерня дітлашні”. Справді, ті когутики були чи не єдиною втіхою малих дітей, адже “співучі пташки” потрапляли до малечі лише на свята. “А потім – до нашої хати приходили: / стриї з стрийнами – вуйки з вуйнами”, зазвичай довго велися розмови дорослих про війни і жнива, землі і смерті, котрі малий хлопець “довго розмотував” як “домоткане полотно”. Провідною думкою цього вірша є мотив руху життєвого колеса, філософії долі різних поколінь у різний час. Адже життєві цінності та моральні якості наших батьків дещо відрізняються від уподобань сучасної молоді. І тому батьків дарунок – когутик – видався доньці гірким: “...чомусь не співала їй карамель домашнього промислу”, – пише автор, – “...а я повертаюся і повертаюся туди – де когутики були солодкими / і співали”.
Варто відмітити, що поет тужить не лише за дитинством, а й за батьківщиною. У вірші “У пивному барі “Grosser” він сумує за Україною. Вона йому “пахне вологою темрявою / липкою кров’ю сосни / і батьківщиною кожного мужчини – / тілом бажаної жінки”. Адже ліричний герой не дарма взяв з собою в дорогу рибину, шукаючи шляху “від теплої ріки назустріч саду” і стверджуючи, що коли “кожне слово запишеш на плавникові риби”, то таки “хтось піймає її і уздрить вцілілі букви”. Саме плавник забезпечує рух рибини та заперечує її німування. Загалом плавник риби є знаковим образом для цієї збірки, адже “се з’ява мови – се читання книг / між літер що рельєфно пишуть стих”. Та все ж “плавник дельфіна розсікає – мапа – / астрологічний сад для звірів і зела”. “Елегія води” також надає можливість відчути життя “плавнику риби”. Адже яка біда, коли “усі веселки випили воду – і риби літають в повітрі”.
У диптиху “Флейта” однойменний інструмент порівнюється із повітряною рибою, котрій “ніхто не повірить що вона літає”, тому не кожен зможе “розрізняти сто тисяч метеликів її звуків”. Друга частина вірша розгортає авторське трактування мелодії флейти: її звуки – “виноградне листя на гербах августійших родів – / легкий запах французьких парфумів”, “осінні дими і картоплиння яке згрібають / поночі”, “пенал підземного переходу”.
Поезії вражають розмаїтою ритмічною організацією, багатством та оригінальністю художніх засобів. Досить незвичні та цікаві метафори доповнюються свіжими епітетами та місткими порівняннями: “вітру пастухи”, “притлумлене бажання”, “ріка розмови піниться й переповзає”, “суха печаль потовчена на шкло”, “веселки випили воду”, “янгол протер очі”, “стіг мов мандрівець”, “і висихає серпень – немов тютюновий лист”, “окреслим честь немов огненне коло”.
Ліричний герой збірки мандрує в часі і просторі, неоминаючи ні пагорбів, ні долин, усвідомлюючи, що “повернення: завжди втрата землі – збирання каміння – підрахунок плодів. Він прагне осягнути минуле, розібратися в сучасному і на “плавникові” записати свій заповіт для нащадків, розповісти те, над чим розмірковував усе своє життя і що не зумів втілити свої мрії і сподівання.
Жанрова палітра творів визначається диптихом, діалогом, медитаціями та елегіями.
Вірші Василя Махна свідчать про те, що його творчість багатовимірна, підживлена багатьма культурами та знанням вікових традицій української літератури. Поетична мова спрямована на відтворення культурно-національного простору українського народу. Він не тільки зрозумів сутність образного слова, але й створив оригінальний поетичний дивосвіт.
Василь Махно є яскравим представником модернізму в українській літературі. Для його поезії характерна тенденція ускладненої метафоричності, перетин пам’яті і миттєвого переживання в оповідному часі, переважання верлібру в поезії. Також для його творчості актуальною є проблема пошуку нового гуманізму, втраченої гармонії, подолання абсурдності індивідуального існування.




Источник: http://pochynok.at.ua/
Категория: Мои статьи | Добавил: pochynok (08.10.2008) | Автор: Юлія Починок
Просмотров: 1444 | Рейтинг: 5.0/2 |
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Форма входа

Поиск

Друзья сайта

Статистика


Copyright MyCorp © 2017
Сделать бесплатный сайт с uCoz