ХХ століття характеризується стильовим різноманіттям. Однією з провідних була традиційна стильова течія.
У традиційному літературному ключі працює досить багато письменників Тернопілля, серед котрих виділяються: Петро Тимочко, Євген Безкоровайний, Олег Герман, Богдан Бастюк, Петро Сорока, Леся Романчук, Ярослав Сачко та ін. Особливої уваги заслуговує поезія Бориса Демківа.
Борис Миколайович Демків став знаковою постаттю для літератури Тернопілля. З його іменем пов’язана ціла епоха в розвитку літературного процесу краю.
 Поетичним дебютом молодого літератора стала колективна збірка “Яблуневий цвіт”, що вийшла у видавництві “Каменяр” (Львів) 1960 року. У 1962 році в Одесі відбулася Перша творча нарада молодих поетів, на яку було запрошено і молодого галицького літератора. Керував нарадою уславлений Павло Тичина. Саме з його уст почув поет першу високу професійну оцінку своїх творів. А згодом його вірші опублікували у збірнику учасників семінару-наради “Щасливої дороги”, передмову до якої написав М.Рильський. Декілька рядків присвятив співець й Борису Демківу.
Перша власна збірка поета “Сувора ніжність” побачила світ 1965 року, вона ж відкрила йому двері у Спілку письменників.
Протягом подальших літ творчого життя поет видав низку ориґінальних збірок: “Контрасти” (у 1968 р. була заборонена разом з книгами Д.Павличка та М.Руденка), “Символи” (1968), “Червоне мовчання” (1973), “Крило зорі” (1978), “Дерево життя” (1982), “Вибрані твори” (1986), “Ораторія лісу” (1987), книга пісень “Квіти ромена” (1996), що була належно оцінена літературно-мистецькою премією імені Богдана та Левка Лепких та ін.; написав біографічну повість “Людина до сонця іде” про життя Степана Будного. Він став першим лауреатом обласної літературної премії імені Степана Будного.
За останні десять років свого життя Б.Демків підготував збірку “Стріла сльози”, проте вона вийшла у світ тільки після смерті митця. Це зробили ті, хто знав і шанував його. На прохання дочки поета Світлани Мичко книзі дано нову назву “Залишаю для вас”, наче останній дарунок від імені самого автора, який так і не побачив своєї книги надрукованою. Ця збірка, по суті, підсумок нелегкого шляху поета на землі, в якій у своїх віршах він звертається до нащадків, бо: “Що залишається поету? / Лише вмираюча зоря...”.
Борис Демків залишив читачеві поетичну формулу пошуку: сенсу буття і призначення людини на землі, дороги до себе і до Бога, усвідомлення себе серед людей і людини у собі, ціни слова і значення його для нації... Загалом усього того, що він шукав і, знайшовши, пропускав через своє серце. У цьому він наслідує найкращі традиції української літератури, починаючи ще від Сковороди. У збірці поета є глибоко філософські вірші, кожен з яких, за словами редактора книги Володимира Барни, “промовляє уже з вічності таким болем, що, видається, кожне слово запеклося чорним кольором крові”. Книга складається з чотирьох розділів: “Стріла сльози”, “Восьме коло”, “Реанімація любові”, “Тінь мадонни Літта”. Відкриває збірку поезія “Повернення блудного сина”. Цей твір є своєрідним монологом поета про його задуми та прагнення. Коли читаємо вірш, складається враження, що поет писав уже із потойбічного життя, аби довести, що він не покинув нас, “Щоб повернутись / Зреченим апостолом / Від свого неба – / До свого народу”. Ліричний герой вболіває за людей, сприймаючи чужий біль як власний. Відомий літературознавець Петро Сорока написав: “Поет дивиться на світ крізь призму сльози, усвідомлюючи усю його трагічність”.
Вірш “Жила людина” розкриває тему людської самотності. Автор підводить читача до думки, що одиноким можна почувати себе не тільки в пустелі чи на безлюдному острові, а й у гомінкому місті, і це, вочевидь, найстрашніший вид самоти. Адже дуже тяжко бути “неначе / й на своєму місці, / Від грішних / відокремившися / зол”, але разом з тим жити “наче Робінзон, / У велелюднім, / велешумнім місті”. Автор роздумує над сенсом життя, доводячи, що самотня людина – це завжди внутрішній вигнанець, їй немає прихистку і спокою на світі, ні в чому вона не знаходить надії та відради. Таку людину поет називає “емігрантом на рідній землі”, “сиротою при своїм народі”. Митець зазначає, що вона у нещасті наче сліпне, не лише не бачить краси світу, а й нічого не чує: “Для неї не співали / навіть птиці...”. Існування такої людини стає безцільним, безрадісним і позбавленим будь-якого сенсу. Таке життя страшніше смерті і тому питання, яким завершується вірш, звучить риторично: “Жила людина, / А чи не жила?”.
Основним художнім засобом, який розкриває провідний мотив твору, є порівняння. Поет порівнює людину із Робінзоном, емігрантом, фараоном. Але чи є сенс у такому існуванні? Відповідь залишається за читачем.
Важливе місце у творчості Б.Демківа належить громадянській ліриці, де домінуючими стають мотиви тривоги і болю за Україну, любові до рідної землі і віри в силу народного духу. Яскравим прикладом того, що Борису Демківу не байдуже майбутнє його країни є вірш “Моя держава”. У цьому творі перед нами постає образ України, котру безмежно любив поет. Про це свідчать такі рядки: “Моя душа – моя держава, / Завжди ношу її в собі...”. В першій строфі зіставлення (“моя душа – моя держава”) та метонімія (“завжди ношу її в собі”) пов’язують в єдине ціле поета з рідним краєм. Також ці слова послужили обрамленням твору. Цей композиційний прийом увиразнює громадянський пафос поезії, підсилює ідейне звучання твору; розкриває поетову щирість у почуттях до рідної землі рефрен: “Лише на правду маю право / Та ще на біль”.
Але чи не найбільше уболіває поет за рідну мову: “...ти стаєш вже святом”, – з гіркотою виривається у нього. У вірші “Звернення до рідної мови з нагоди першого Всеукраїнського свята мови у Кіровограді” автор закликає мову бути не тільки святом, “а насущним хлібом на щодень”, бо без неї “оніміють люди і обідніє світ”. Він щиро вірить у те, що настане такий день, коли “вже кожен українець не забуде маминих пісень”.
Борис Демків – поет широкого діапазону. І як зазначив Петро Сорока “йому під силу філософська медитативна лірика, епічне осмислення минулого, створення колоритних пейзажних малюнків, але з особливою силою талант поета розкрився саме в інтимній ліриці”. Тому широкому загалу він насамперед відомий як автор глибоко проникливих пісень про кохання: “Квіти ромена”, “Едельвейс кохання”, “Незабудка” та ліричних циклів: “Сонети твого імені”, “Дерево любові”. Ця тема – одна з тих, у якій поети завжди найкраще виявляють свій хист. Для вираження почуттів Б.Демків знаходить незвичні слова, бо розуміє, що про кохання можна говорити лише вишуканою мовою. Бажаного ефекту митець досягає у більшості завдяки метафорам: “коли квітнуть зірок вогні”, “із крові вибухають строфи”. Підсилюють магію почуттів оксюморони: “вмиваюся безмовним криком”, “за тихим криком, за мовчанням грізним”. Для Бориса Демківа поетизація краси жінки означає одночасно захоплення гармонією світу, величчю природи: “О, біла магія / Жіночих рук і тіла! / Волосся зливи... / Мене всього, / Як водоспади, / Злили”. Образ коханої жінки поет огортає ніжним серпанком, оповитим таємницею. Інтимна лірика Б.Демківа постійно відкриває невідомі світи, щирі почуття, розкриває таємні порухи душі. Для нього кохання – поза часом. “Бо любов – це не час. / Вона може тривати й хвилину, / і хвилина оця і жадана така, і страшна”. На думку Петра Сороки “інтимні вірші поета народилися не в розпалі почуттів, а пізніше, коли пристрасті уже починали влягатися”.
У вірші “Я захворів жінками...” поет підносить почуття кохання на п’єдестал, порівнюючи цей стан із відчуттям радості і печалі: “Я захворів жінками, / Неначе зірками, щасливо... / Як безсмертний да Вінчі / Своєю Мадонною Літта”. Образ загадкової жінки є домінуючим не лише у цьому вірші, а й у всіх поезіях інтимної лірики Б.Демківа. Концепція любові у світоглядній позиції поета складна, суперечлива і незбагненна. До неї можна наблизитися, її можна відчути, але зрозуміти її спонтанну стихію неможливо, тому що вона розвивається тільки за їй відомими законами.
Борис Демків дав путівку у літературне життя не одному сучасному письменнику Тернопілля, коли перебував на посаді керівника клубу творчої молоді “Сонячні кларнети” при обласній молодіжній газеті “Ровесник”.

Юлія Починок