ВСТУП


Актуальність роботи. Кінець 80-х – початок 90-х років ХХ століття став переломним в історії українського народу. З появою незалежної держави виникла можливість по-новому осмислити свою культуру та літературу.
 День нинішній диктує вимоги: повернути гуманітарним предметам, і передусім літературі, втрачену провідну роль у навчально-виховному процесі. Особливої ваги набуває вивчення давньої української літератури – однієї із найбагатших і найдревніших у слов’янському світі, включення її здобутків у духовний світ сучасника. Образи давніх творів врешті мають розкритися в усій повноті й глибині, красі й невмирущості, тим самим нагадуючи аксіому: вивчення кожного предмета має розпочинатися з осмислення його витоків.
 Суспільні зрушення, що відбулися у світі, на Україні, несумісні з незадовільним станом вивчення літератури давнини в школі та університеті, значною мірою зумовлені тим, що тривалий час літературу класичну і сучасну сприймали окремо від її праоснови.
  Якщо пильніше вдивитися в рядки творів, що з’явилися в сиву давнину, ми віднайдемо зародки сюжетів, образи та мотиви, що перейшли в класичну та сучасну літературу. В ті часи також сформувалася знакова система вітчизняної словесної культури, основні елементи якої зумовлюють національну специфіку українського письменства.
 Давня література важлива для нас як самостійне художнє явище, що розширюючи сферу людських зацікавлень та уподобань, знайомить із незвичними, нетривіальними формами художнього мислення, збагачує нас духовно, робить уважнішими до скарбів людської мудрості.
 Знання та розуміння пам’яток старовини, залучення їх до активу нашого духовного життя є не просто бажаним, а обов’язковим, щоб неможливим стало повторення гірких помилок та прорахунків, що призвело до забуття своїх першовитоків, кризи в науці, культурі, моралі, освіті. 
 Здобутки давнього письменства потребують нового осмислення, глибинного осягнення. Прагнення до відновлення і збагачення знань про культуру, літературу та мистецтво минулого нашої вітчизни зумовило активізацію пошуків у сфері змісту та форми художніх текстів та актуальність нашого дослідження.
 Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше була спроба простежити єдність змісту і форми у “Київському літописі” та систематизувати усі існуючі джерела інформації про цю пам’ятку; проаналізовано зміст і форму як окремі компоненти.
 Мета дослідження – визначити особливості змісту та форми “Київського літопису”, простежити особливості їх функціонування у тексті як окремих компонентів. Для її здійснення ставимо такі завдання:
- розглянути жанрові особливості “Київського літопису”;
- виявити у якому взаємозв’язку функціонують зміст і форма у “Київському літописі”;
- зробити аналіз змісту та форми
Предмет дослідження – зміст і форма “Київського літопису”,  
історико-літературні та типологічні аспекти.
 Об’єкт дослідження – Київський літопис.
 Теоретико-методологічною основою дослідження стали праці з історіі розвитку української літератури М.Грушевського, М.Возняка, М.Грицая, К.Микитася, Ф.Шолома, В.Полека.
 Практичне значення дослідження полягає в тому, що його матеріали можуть використовуватися на уроках української літератури при вивченні курсу “Давня література” в загальноосвітніх навчальних закладах, а також на спецкурсах та семінарах , присвячених проблемі вивчення давньої літератури.
 Структура дослідження. Дослідження складається із вступу, основної частини, яка розкриває тему через аналіз художніх явищ, показуючи взаємозв’язок змісту і форми у “Київському літописі”, а також висновків та списку використаних джерел, які нараховують 11 позицій. 

 

Кінець Х століття характеризується появою нового жанру в українській літературі – літопису. Літературознавчий словник-довідник подає таке визначення: “Літопис – пам’ятка історичної прози Київської Русі та козацької доби; інтеграційний жанр, що поєднує в собі і легенду, і вояцьку повість, і житіє святого, і розмаїті документи” [6;420]. Проіснував цей жанр майже вісім століть (з кінця Х до кінця ХVІІІ ст.). Це твори, в яких оповідь подавалася у хронологічній послідовності, писали їх за літами. Вони укладали основи нашої вітчизняної історіографії. Переважно створювалися в монастирях. Автори, як правило, намагалися систематизувати інформацію про відомі їм події, а також догодити княжій владі.
“Оригінальна література Київської Русі Х – середини ХІІІ ст. була органічною частиною духовної культури всього давньоруського народу” [3;36]. Пробуджується інтерес давньоруських книжників до історії. Укладається перше вітчизняне хронологічне зведення – “Хронограф по великому ізложенію”. Б.О. Рибаков вважає, що перші порічні записи у Києві почали вести з 867р. , а у Київське літописне зведення їх оформили в 996 – 997рр. 
М.Рибаков вважає, що останньому літописному зведенню (1198) передували ще декілька, які були складені іншими людьми. Наприклад, зведення (до 1171р.) Полікарпа складалося як із літопису самого автора, так із записок його сучасників – Петра Бориславовича, доведених до 1168р. Крім того сюди ввійшли розповіді про Юрія Довгорукого і Андрія Боголюбського.
Рибакову навіть вдалося відтворити біографію Полікарпа. Він встановив, що літописна діяльність Полікарпа пов’язана із князюванням Святослава Ольговича. Цьому князю автор почав служити у молоді роки. Він повністю описав долю цього князя. І навіть, коли пішов у монастир, він продовжує уважно стежити за життям Святослава Ольговича, його дітей і близьких. І все написане Полікарпом характеризується позитивно, особливо оцінка особи автора. Крім того зведення Полікарпа характеризується точністю дат, при описі військових подій намагання перерахувати ті розрухи і нещастя, які принесла битва.
Наступний після Полікарпа літописний звід був оформлений у 1179р. при дворі київського князя Святослава Всеволодовича. У його складі виділяються записи, зроблені літописцем великого князя. Звід 1190р. був створений при дворі князя Рюрика Ростиславовича. Сюди ввійшли звід 1179р., а також хроніка, що належала перу Петра Борисовича.
“Київський літопис” – умовна назва однієї з найдавніших пам’яток історії та літератури Київської Русі, яка є складовою частиною Іпатіївського списку. Є продовженням “Повісті минулих літ” і попередником “Галицько-Волинського літопису”, охоплює події 1118 – 1200рр. Дослідники вважають, що текст, який дійшов до нас, упорядкував близько 1200-го року ігумен Видубицького монастиря у Києві, Мойсей, на основі трьох втрачених літописів – київського, чернігівського, переяславського, складених при княжих дворах у різних землях Русі, з певними скороченнями і доповненнями. 
Наявність різних авторів, неоднаковий рівень їх освіти і таланту відбилися на підході до викладу подій, стилі написання, оцінках фактів. “Київський літопис” складається з порічних записів, у які вплетені літописні оповідання про війська, повісті про князів Ігоря Ольговича, Ігоря Святославина, Ізяслава Мстиславича та ін. Розповідається також про Новгород, Волзьку Болгарію, Німеччину, Чехію, Польщу, Угорщину. До літопису включено окремі літературні твори – повість про вбивство Андрія Боголюбського (1174р.), повість про похід Ігоря Святославича на половців (1185р.) та ін.
Розглядаємо “Київський літопис” як цілість – єдність змісту і форми. Зміст твору – життєвий матеріал, що естетично освоєний письменником, а також проблеми порушені на основі цього матеріалу. Форма твору – художні засоби й прийоми втілення змісту (теми та ідеї), способи його внутрішньої і зовнішньої організації.
Зміст літопису реальний, актуальний, оповідання йде по “гарячих слідах” подій і перейняте здебільшого безпосередніми настроями, “склад його досить різнорідний… а щодо змісту і форми, деякі частини його визначаються високою літературністю” [4;35]. 
Будова кожної повісті зокрема зовсім проста. Автор не прагне “розчленити своє оповідання або надати йому певну одноцільність”[4;35]. Кожен новий епізод він починає з стереотипної фрази : “в цей час”, “цим же роком”, “і знову”, “тої ж зими”, “у тім же році” та ін. Будова фраз одностайна та елементарна.
“Якихось поетичних, образових виразів, порівнянь автор не вживає, ритму в своє оповідання не вводить, до поетичних цитат не звертається… хоче писати прозою… оминає всякого штучного тону свого оповідання” [4;37]. Натомість йому до вподоби деталі, реальна обстановка подій, промови героїв, яких він зображає. Ніде ми не можемо побачити авторську індивідуальність, він її не висуває зовсім.
Щодо змісту повісті, то вона нам “дає незрівнянний образ сучасного українського життя: княжо-дружинної верстви, її інтересів, провідних ідей і настроїв сього маленького світу” [4;37]. У “Київському літописі” домінують: гуманність, культ честі, лицарського слова, особливо присяга “хресного цілування”. Зокрема, віру в страх переступити чесний хрест ілюструє епізод повісті про смерть Володимира Галицького, що легковажно поставився до хресного цілування і зневажливо висловився про силу хреста.
 “Літопис, від початку і до кінця має характер компілятивний, виразно виявляє не одностайне походження своїх складових частин, зачерпнених з різних локальних літописів України ” [4;6-7]. Твори, котрі ввійшли у його склад відрізняються один від одного характерними прикметами стилю, літературною манерою, поглядами та настроям, індивідуальними подробицями, котрі містяться в тексті. 
“Київський літопис” – твір майже суто світський, церковним питанням приділено дуже мало уваги. Проте зустрічається інформація про набожність князів і простого люду, про будівництво храмів і монастирів. Автори “Київського літопису” захищали не стільки загальноруські інтереси, скільки місцеві. Очевидно, це пояснюється феодальною роздрібненістю. 
Головна тема – Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами і Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників, “міжкнязівська боротьба за київський престол і боротьба проти половецьких нападів” [8;34]. Адже страждати за Руську землю – це єдина мета гідного князя: “або честь свою здобуду, або голову свою покладу”, бо ідея честі понад усе. “В літописній формі уложений політичний трактат із тенденцією побудити Русь до солідарності та організації всіх державних сил для оборони від половців і спонукати князів, аби, залишивши родинні та династичні свари та спори, признали верховну власть київського князя. ” [10;9]. 
У “Київському літописі” яскраво описано історичний матеріал світського характеру. З констатації фактів та опису подій постає реальна картина напруженого, сповненого суперечностей життя Київської Русі незадовго до татарської навали.  
Впадають в око описи окремих подій і характеристики осіб, подані надзвичайно мальовничо. Наприклад, описуючи боротьбу з половцями, літописець зупиняється на описі їх звичаїв та побуту. Досить своєрідно описав сонце, “що стояло як місяць”. Привертають увагу подробиці облоги Києва, описання споруд, воріт та ін. Стиль викладу діловий, урочистий. Літопис являється дуже цікавим взірцем тодішнього риторства. “Моралізуючих записок мало, небагацько також цитат з Святого Письма; є відсилки до біблійної історії, наприклад, до Книги царств” [2;207].
Літописець також подає жахливу картину спустошення Києва військом Андрія Боголюбського у 1169р., “який не пощадив ні дітей, ні жінок, ні найшановніших храмів і святинь” [8;34]. В нинішній формі повість про київський “погром” відображає “здержливо-значущий” тон.
Під 1187 роком вперше згадується назва “Україна”. А саме у розповіді про смерть Володимира Глібовича, який разом із князем Святославом, його зятем Рюриком та своєю дружиною пішов у похід проти половців. Невдалим був цей похід, бо втекли вороги за Дніпро, а князі не могли поїхати вслід за ними, позаяк була весна і річка швидко вкрилася ополонками. В цьому поході “розхворівся” Володимир Глібович і “скончався”. Поховали його в Переяславлі у церкві святого Михайла і плакали за ним усі, “бо любив він дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був же він князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями [був] сповнений. За ним же Україна багато потужила”[9;386]. 
Плавний перехід від короткої звістки до більшої повісті оброблено в агіографічному стилі. Про це ми можемо впевнено говорити, позаяк заміщені оповідання теж являються складовими компонентами літопису. Навіть прославлення чуда, дочеплені до повісті механічно, та записки “об’єднані одністю теми і манери, становлять певну заокруглену цілість” [4;27].
Композиція літопису не проста. Переконливо говорить про складність композиції М.Рибаков. Він наголошує, що “Київський літопис” складається з окремих фрагментів, писаних не однією людиною. Він написаний різними стилями, а також спостерігаються особливі симпатії та антипатії у кожного автора. Жанрова та стильова неоднорідність відзначена також І.Єрьоміним, який вважає, що проблема про авторів літопису може стати предметом спеціального дослідження. 
Мова твору наближена до тогочасної живої народної з деякими церковнослов’янськими елементами, з використанням, діалогів, прислів’їв, висловів історичних осіб. “Київському літопису, зокрема другій його частині, притаманний стиль монументального історизму, особливо в описі численних битв, повідомленнях про смерть і поховання князів, в некрологах і похвалах і взагалі у дружинній лексиці” [3;50]. Найширше представлена загальновживана і військова лексика. Ця пам’ятка з найбільшою адекватністю відображає давньоруську літературну мову ХІІ століття в її розповідному стилі. 
Дослідники відзначають, що у “Київському літописі” тісно взаємодіють народно поетична та літературно-агіографічна традиції. Літопис називають циклічним, і тому в ньому помітні різні типи історичних розповідей. Найбільш часто зустрічаються реалістичні розповіді, лише прикрашені книжною фразеологією, рідше агіографічні.  

 

У вивченні літератури цього періоду поки ще помітним є деяке відставання літературознавства та історії. Разом з тим є й позитивні зрушення: сьогодні вже немає сумніву в тому, що для української літератури базовою була давньоруська культура, яка ніколи не випадала із загальноєвропейського літературного процесу, бо ж середньовічний період має місце не лише на Заході, а й на Русі.
Отже, особливої ваги набуває нині проблема становлення історико-культурної спадщини в Україні.
Здійснені порівняльно-типологічні зіставлення показали, що оригінальна література – явище неоднорідне, яке характеризується жанровим різноманіттям. “Київський літопис”, зокрема, виступає як збірник такого розмаїття.
Провівши дослідження, ми зрозуміли, що характер давньоруської літератури визначали не переклади, а оригінальні твори, що виникли під впливом перекладної літератури на ґрунті реального життя та на основі усної словесності.
Також дійшли висновку, що жанри та роди оригінальної літератури Київської Русі надзвичайно різноманітні. Розвивається літописання, ораторсько-навчальна література, паломницьке письменство. Дійшли згоди, що літературне життя не лише Києва, а й усієї Русі активізується завдяки заходам князя Ярослава Мудрого, за часів якого при Софійському соборі в Києві було засновано бібліотеку, де велося літописання, перекладалися та переписувалися грецькі книги, складалися оригінальні твори давньоруських книжників; дослідники вважають, що саме там було укладено перший кодекс руського права – “Руську правду”. Трохи пізніше книжники працювали у Києво-Печерському монастирі, складаючи твори, які утверджували церковну рівноправність Русі з Візантією, звеличували давньоруську державу. 
Дізналися, що наша література сформована не тільки геніальними творами Котляревського, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, а й Нестора-літописця, Іларіона Київського, Самовидця, Григорія Граб’янки, Самійла Величка, письменників-полемістів, мандрівних дяків, давньоруських поетів і драматургів, яким належить зайняти своє місце в історико-літературному процесі.
Простежили функціонування різних жанрів у “Київському літописі” та проаналізували їх як цілісний текс. При аналізі виявили особливості змісту кожного із жанрів, що наповнюють літопис і визначають його форму. Вдалися до детального аналізу окремих подій, які відіграють ключові позиції у літописі. Зокрема наголосили на першій згадці про Україну.
Також простежили особливості мови давньоруської пам’ятки і дійшли висновку, що вона відзначається простотою та доступністю викладу побудованому на докладній, послідовній оповідності подій з елементами опису певних тогочасних явищ, обрядів, побуту тощо.
Цей текст у порівнянні з іншими пам’ятками давньоруської мови, містить найбільшу кількість даних про структуру живої давньоруської мови ХІІ століття, особливо Київського койне того часу.
Отже, “Київський літопис” розглядаємо як цілісний текст, у якому функціонують різнорідні явища, які мають співвідношення з попереднім і наступним мистецьким контекстом. Містить у собі один із рушіїв розвитку – органічне поєднання традиції і новаторства, що і спричинило подальший поступ.  

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


1. Бовнеря А.М. До питання реконструкції “Достовірного руського літопису”. // Український історичний журнал. – Випуск 6. – 2005. – С. 198-205.
2. Возняк М.С. Історія української літератури. У 2 книгах: Навч. вид.- Вид. 2-ге, перероб. Кн. 1. – Львів: Світ, 1992. – 696с.
3. Грицай М.С., Микитась В.Л., Шолом Ф.Я.: За ред. М.С. Грицая. – 2-ге вид., перероб. І доп. – К.: Вища шк. Головне вид-во, 1989. – 414с.
4. Грушевський М. Історія української літературу в 6 томах 9 книгах, том 2. К.: Либідь. – 1993. – 285с.
5. Історія української літератури: у 8т. – К., 1967. – Т1. С. 89- 108.
6. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р.Т. Гром’яка, Ю.І. Коваліва, В.І.Теремка. – К.: ВЦ “Академія”, 2006. – 752с. (Nota bene).
7. Мельничук В.Ю. Про мову літопису. // Мовознавство. – Випуск 2. – 1983. – С. 36 – 48.
8. Полек В.Т. Історія української літератури Х-ХVІІ ст.: Навчальний посібник. - К.: Вища школа, 1994. - 144с.
9. Спадщина поколінь: Прадавні українські літературні пам’ятки / Упорядкув. передм. і комент. Мукомели О.Г. – К.: Грамота, 2005. – С.209 – 415. 
10. Франко І. Студії над найдавнішим київським літописом (ч. 1) // Збр. Творів. У 50т. – К., 1976. – Т6. – С. 7 – 12.
11. Франчук В.Ю. Книжна лексика в Київському літописі. // Мовознавство. – Випуск 6. – 1980. – С. 36 – 44.

Юлія Починок