Андрій Антоновський з Барселони (Каталонія) не лише поет, перекладач з каталонської на українську і навпаки, а й талановитий художник. Називає себе українським неофутуристом. Застосовує незвично-шокуючі неологізми: авіатуристичне, коктейлі ананасово-керосинові. Позаяк футуризм пропагував фонетичну поезію, має у своєму доробку багато звукових віршів: на приклад «Баба яга», а також поезія з дволітерних слів. Футуристичне мистецтво порівнює з «втомленими звивинами в сонці неоновім». Українську культуру сприймає за таку, що вариться у власному соці. Вважає, що контакти зі сходом дуже необхідні. Намагається бути маргіналом у всьому і каже, що маргінальна частина душі завжди присутня в ньому. Першим літературним осередком-містком творчості українських поетів та каталонських слухачів стала кнайпа «Летрафіріт», що в перекладі означає: хворі на літери. Там вони з дружиною Каталіною зробили вечір української поезії: читали в перекладі на каталонську Т.Шевченка, Лесю Українку, Л.Костенко, П.Грабовського, Б.-І.Антонича, С.Жадана, Ю.Андруховича. Загалом сучасна каталонська поезія: фонетична, абсурдна і має усі ті прояви, що й українська. Андрій Антоновський уже 8 років проживає в Каталонії, проте сам родом з Хмельниччини, вирішив пропагувати українську літературу в Барселоні. Має на меті видати переклад на каталонську збірки «Замість сонетів та октав» Павла Тичини, а також працює над перекладами поем Сергія Жадана.
 Надзвичайно цікаво розкривається у власній поетичній творчості. Його поезії пронизані якоюсь невловимою іронічно-саркастичною суттю і разом з тим наповнені філософським змістом. В плані форми вражає колосальна безформність і аморфність речей прирівнюється до безформності звуків. Його футуризм «колоситься неологізмами», а синекдоха схожа на «дзюру» в майбутнє, що «прозорою кров’ю піниться». Слово для митця – «дитя автоінцесту», «байстрюк орального еротизму». Воно «покручене у пологах відтінків вимови» змінюється відповідно до тональності, наголосів, безлічі факторів, але все ж у будь-якому випадку залишається «мізерним виродком на пуповині думки». Митців слова називає армією «філологічних няньок», які плекаючи слово огортають його у «графічно-поліграфічні памперси», доводять до зрілості, яка кидає його «у всі можливі еротико-лінгвістичні халепи». Так Андрій Антоновський показує те, як крутять словами, купують та продають, ганять але все ж «моляться своєму кривавому орфоепічному ідолу», бо без нього нікуди.  

Юлія Починок