Літературне життя Тернополя вирує! «Коза» приймає все більше нових гостей у своїх шатах. Сьогодні хочу вас познайомити із творчістю наймолодшого офіційно визнаного поета в Україні Григорія Семенчука з Хмельницького та столичної поетеси-журналістки Світлани Поваляєвої.
 Поезія молодого поета від творіння уже досвідченої жінки відрізняється специфічним ліризмом, незіпсованістю та все ж вірою у щось надзвичайне, незважаючи на те, що Грицеві тексти пронизані алкогольною ниткою: «мої вірші – своєрідна запоєність життям», від якої «згусток у горлі не дає дихати». Його дещо прагматичні, проте аж ніяк не категоричні заявки переплітаються із ніжними відчуттями любові на тлі буденного, де вміло поєднується проза життя із поезією серця: «сніг упав як цукрова вата», тому солодко на душі, проте не варто розслаблятися, «подивись на залізобетонних вокзалах бродять наші стомлені душі». Є краплинки еліксиру щастя у сп’янілій від кохання поетовій душі, яка малювала його пастелями і мури фортеці як втрати життєвого еґо через свідомість хворих поетес. Якось ніжно та трепетно звучить вірш-присвята Юрію Завадському, де автор зазначає: «бути поетом – очікувати на вантажівку посеред дороги», коли «знов ранок…Петриків… твоє плече».
 Що ж до вже сформованої, зрілої поетеси, авторки численних поетичних збірок, варто сказати, що її поезія ритмізовано-милозвучна і як музика, що зринає із уст маестро, вкладається рядками на папері. ЇЇ дисбалансна картина природи, в якій «дощ розведений антибіотиком», а «з пупка росте кульбаба-пуповина» поєднується із голосом любові, в якій «ми з тобою без нас…і змерзає вода» кохання, в якій «заспиртоване плаває ніжне серце моє». У поезії про феміністок Світлана Поваляєва веде уявний діалог на мітичному рівні сприйняття із Оксаною Забужко, називаючи її умовно сестрою польових досліджень.
 Для її поезій характерним є діалог як монологічний самовияв авторського «я». Тексти нанизані риторичними запитаннями, що уявно діалогізуються з ліричним героєм. Переважає реалістичне відображення дійсності аж до натуралістичного бачення життя. С.Поваляєва каже: «я – жінка всередині тебе/ ти знову мене відкрив/ у собі». ЇЇ раціо межує з емпіричним світосприйняттям життя, а саме розум керує почуттями і навпаки, лірична героїня все ж чекає: «зачаровані чарки розквітнуть» і наповняться «дещицями нічного дощу». Якусь незвичайну квінтесенцію вбачає у місії поетичного слова, яке падає як «злива на тім’я і арфа з грозою до пари», проте є графомани, які перетворюють цей коштовний дар на «зашмуляні гривні на ліпоксацію віри» читачів. Та все ще є справжні ковалі поетичного голосу «як сірниковий спалах в нічному дощі», що ризикує згаснути від напливу води як людської зради. Після цього варто очікувати на «брудну веселку грудневого міста», яка «вибила з душ усих подушок пух…кволих від безнадії фантазій». Для поезії молодої киянки характерний дещо прагматичний відтінок закоханості як «тканини похмільних душевних ран хірургічні тампони I love you». ЇЇ теорія кохання – «оглухла від вибухів серця риторика на початку розтину». І любов як втілення розбитого почуття в якому «підбираєш пластмасові скалки розтрощеної себе». Немає розуміння межі, а лише «личинки бабок у руслі часу/ котрий просто собі тече/ омиваючи статуї і надгробки», крізь які «з кожного поцілунку виходжу немов з наркозу». Кохання «розведене кров’ю і нашої спільної музики», як «слайди-підгузники», змінні, проте повертаються до одного і того ж… «а де ви бачили багаторазові памперси?».  

Юлія Починок