51. Однак вершиною творчості І. Кочерги все ж таки залишається історична драматургія, найбільшим досягненням якої, справжньою перлиною у жанрі драматичної поеми вважається «Свіччине весілля» (1930). Основою сюжетних колізій автор обрав маловідомий історичний факт про заборону литовськими завойовниками, що панували в Києві, палити світло (на межі XV—XVI ст.) нібито з метою запобігання пожежі, а насправді для більшого визиску і посилення національного гніту. Конфлікт, характери п'єси набувають символічного значення: боротьба за право палити світло тут поєднується з боротьбою за національне і соціальне визволення. Центральні образи п'єси зброяр Іван Свічка та його наречена Меланка — це символи невмирущості українського народу, його волелюбного духу, виразника його віковічних сподівань і прагнень. З проблемою боротьби за світло драматург пов'язує відомий звичай, що існував у Києві, 1 вересня «женити свічку». Тут, як бачимо, автором оригінально використовуються в сюжеті фольклорні елементи. Кияни прагнуть добитися своїх прав — скасування безглуздої заборони на світло. Здобути княжу грамоту (її тримає під замком київський воєвода) про дозвіл на світло ставить за мету ватажок ремісників зброяр Іван Свічка. Без цього він не має права на особисте щастя52.Празька школа — група українських поетів та письменників, які після Громадянської війни 1920-х років опинилися за кордоном, переважно у Європі, і тривалий час мали своїм культурно-організаційним центром Прагу. "Празька школа" охоплює творчість Юрія Липи, Юрія Клена, Оксани Лятуринської, Галини Мазуренко, Олега Ольжича, Олени Теліги, Леоніда Мосендза. Проза письменників, яких В.Державин назвав "Празькою школою”, вагома змістом, цікава формою. Не вдаючись в історичний документалізм, не беручи до уваги і не вводячи в твір конкретних історичних осіб, автор в «Алмазному жорні» подає художньо узагальнену правду про героїчне й трагічне минуле нашого народу не тільки певного часу. По-своєму цікавий та оригінальний образ «алмазного жорна» набуває у драмі філософського осмислення соціально-етичних поглядів на людські цінності, на добро і зло, на подвиг і малодушність, на жертовність і зраду. Головним фактором драм І.Кочерги є домінанта ідеї над характерами, котрі слугують її розкриттю. Тому своєрідним ключем до розуміння ідеї є образ «алмазного жорна», символіка якого багатогранна. Тут і протиставлення двох каменів: «неоціненного, але цілком нікчемного панського алмаза — і звичайного жорна, що символізує собою працю і помсту поневоленого народу» (І. Кочерга), — і велич та благородство людського серця, чистого, як алмаз (таким воно є у Стесі, Хмарного, Ілька, Цвікловіца, Лії), — і тягар соціальної кривди, що, як млинове жорно, душить простий український народ; і, врешті, безплідна гонитва за мрією, що, манячи сяєвом алмаза, залишається ілюзорною. Драму пронизує ще одна вагома ідея, що є визначальною у ряді п'єс І. Кочерги, — це проблема значимості тісного часу, котрий може бути фатально-доленосним у людському житті. Звідси різка зміна обставин і ситуацій, що випливають із життєвих закономірностей, несподіванки у повороті людських доль. У п'єсі «Алмазне жорно» відображені історичні події 1768 року, відомі під назвою «коднянська трагедія». Отже, у творі змальовано не саме повстання гайдамаків, а його трагічний кінець — криваву розправу польської шляхти над учасниками національно-визвольного руху у містечку Кодня біля Житомира: там було скарано на горло понад три тисячі повстанців. Фабула твору пов'язана із розшуком дорогоцінного алмаза, що має форму жорна і який, якщо буде знайдений нареченою гайдамаки Хмарного Стесею, врятує героїчному юнаку життя. Цей алмаз таємниче зник з палацу графині Вількомірської тоді, коли там побували повстанці на чолі з Василем Хмарним. Зав'язка головної колізії і починається з прохання Вількомірської у житомирського судді Дубровського допомогти знайти алмаз: під час перегляду справ гайдамаків він може натрапити на його слід. Щоб врятувати коханому життя, алмаз має знайти чарівна Стеся протягом двадцяти днів... Цю головну колізію доповнюють інші, пов'язані з нею проблематикою: мріють знайти одне одного простий гайдамака-скрипаль Ілько Лук'ян і вродлива графиня Брагінська, котру повстанець-музика випадково врятував од безчестя й загибелі, полюють за дорогоцінним алмазом найманці підступного графа Ружинського, страждає і поневіряється осліпла і збожеволіла од горя єврейська дівчина Лія, яка врешті-решт знаходить духовне і фізичне зцілення у мудреця Авраама Цвікловіца, відстоює правду по-своєму чесний і порядний і разом з тим немилосердний суддя над гайдамаками Дубровський. 52. Представники "Празької школи” – це передусім поети, покликані у літературу бажанням оповісти про себе і свій час. Лірика була для них формою самовираження, швидкого реагування, а проза – глибшого осмислення, багатогранного відтворення життя. Тому й намічався у письменників перехід до прози, у чомусь схожий і відмінний водночас: для одних – це віднайдення свого "Я”, для інших – пошуки нових амплуа, ще для інших – наслідок розчарування у можливостях самовираження. Л.Мосендз, скажімо, спочатку визначився як прозаїк, лише потім як поет; Ю.Липа, навпаки, розчарувавшись у ліриці та у можливостях самовираження, став прозаїком. Юрій Клен залишив "сліди” саморуху: зразки прозопоезії, а Н.Лівицька-Холодна знайшла себе у ліриці і не зрадила Ерато до кінця життя. У зверненні "пражан” до прози виявлялися певні закономірності: по-перше, потреба зважити пережите спостерігалася переважно у період зрілості (Ю.Липа, Юрій Клен, Г.Мазуренко) чи на підступах до нього (Л.Мосендз, О.Теліга); по-друге, перипетії національно-визвольної боротьби знаходили відгук у безпосередніх учасників подій (Г.Мазуренко, Ю.Липа та ін.); по-третє, у висвітленні цих перипетій автори уникали тенденційності, беручи на себе функції свідка, а не судді; по-четверте, саме у прозі еволюція цих письменників лишилася незавершеною. Назва «Празька школа», яка об'єднала самобутніх і близьких за світоглядом поетів, а саме — Юрія Дарагана, Євгена Маланюка, Леоніда Мосендза, Юрія Клена, Олега Ольжича, Наталю Лівицьку-Холодну, Юрія Липу, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Галю Мазуренко, Олену Телігу, Андрія Гарасевича та інших, уперше була вжита професором Володимиром Державиним у роботі «Три роки літературного життя на еміграції (1945—-1947)», отже, зваживши на час і дату її написання, несла, певною мірою, репрезентативний та осмислений характер. Ця назва відображала незаперечне літературно-мистецьке явище і конституювала його ідейно-естетичну самобутність. Попри те, що навколо поняття «Празька школа» точилися різні суперечки,— закидали, що як літературний гурт чи осередок «Празька школа» не існувала, оскільки не виробила жодних маніфестів, програм та інших документів, які підтверджували б її соціо-літературне функціонування,— тим не менше, не викликає жодного сумніву, що «пражани» були своєрідним «творчим клубом», в якому циркулювалася низка художніх, філософських, політичних, ідеологічних тощо ідей, котрі поділялися співрозмовниками. Тому маємо справу з «нестандартним» колективним явищем в історії української літератури, яке, попри окресленість однією назвою та певною співзвучністю тих чи інших ідей, образів, мотивів у творчості поетів, передбачає розмову про доволі насичені, різнобарвні, глибоко самобутні і самостійні художні практики «пражан», об'єднані лише певними загальними рисами. Ще одним суттєвим аргументом на користь назви «Празька школа» є географічний чинник. Не слід забувати, що становлення поетів як індивідуальних творчих особистостей відбулося в Празі 20-х років, де більшість із них навчалися, відвідували лекції чи викладали у місцевих вузах та інших навчальних установах: Карловий університет (О. Стефанович, О. Лятуринська, О. Ольжич, Н. Лівицька-Холодна, А. Гарасевич), Український Вільний Університет (О. Стефанович, О. Ольжич, А. Гарасевич), Українська господарська академія (Є. Маланюк, Л. Мосендз), Український високий педагогічний інститут ім. Михайла Драгоманова (Ю. Дараган, О. Теліга, Г. Мазуренко), Українські студії практичного мистецтва (О. Лятуринська, Г. Мазуренко). Міжвоєнна Прага, по суті, перетворилася на один із найбільших мегаполісів українського наукового, літературного та політичного життя на еміграції. Перипетії національно-визвольної боротьби, що вплинула на "спізнене” покоління, знайшли відображення у різноманітних жанрах: новелах, оповіданнях, повістях. З-поміж інших представників "Празької школи” Юрій Липа як прозаїк виявився чи не найяскравіше. Основу «празької школи» складали вчорашні учасники визвольних, нещасливих для України, змагань 1917–1921 pp., інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу міста Каліш, було зроблено спробу об'єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури. У травні 1922 р. гурток таборових письменників (Ю. Дараган, М. Селегій та ін.) провів організаційні збори і разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок» прийняв програму журналу «Веселка» (1922–1923). На цій базі виникло й однойменне літературне угруповання, де виразно окреслювалися постаті Ю. Дарагана та Є. Маланюка. «Пражани» зазнавали впливу Д. Донцова, ідеолога українського націоналізму, який надавав їм змогу друкуватися на сторінках свого журналу «Літературно-науковий вісник» (1922–1933), а з 1933р. – «Вісник». Вони поділяли його намагання сформувати новий тип українця з чіткими націо- та державотворчими настановами, з волею до життя на противагу традиційним, розслаблено-чуттєвим типам національного характеру (надмірна емоційність, ліризм, сентиментальність тощо). Одначе «пражани» (активну роль у протистоянні поглядам Д. Донцова зіграв Є.Маланюк) не поділяли його силового поєднання романтизму і догматизму, високого ідеалу і «творчого насильства» меншості над більшістю, що нагадувало більшовицький, а згодом – нацистський стилі. До того ж Донцов вважав, що письменницька функція – виховувати свою націю, а Маланюк виступав проти приниження ролі митця, мислення якого відбувається «на його власній, єдиному йому відомій мові», до рівня виконавця службової повинності. Обстоюючи тезу «мистецтво – вічний абсолют, які б напрямки не були, тому всі закони над мистецтвом безсилі», Є. Маланюк водночас бачив реальний стан українського письменства: у поневолених націй і поети «завжди носять на собі тавро невільництва». Історія в поезії пражан набуває обрисів глибокого переосмислення і, власне, перестає бути історією як об'єктивною реальністю, минулим із чіткими просторово-часовими обрисами. Подібне ставлення до історії позначають як історіософізм, або ж, метаісторія. Історіософізм як особливий тип філософського, культурологічного, художнього мислення має давнє походження, і в цьому сенсі поети «Празької школи» є продовжувачами унікальної інтелектуальної традиції. Перші спроби історіософського осмислення реальності були помітні ще в античності (Тіт Лукрецій Кар, Тацит). «Друге дихання» історіософізм набуває за доби романтизму та німецького ідеалізму. У філософських розробках Гердера, Фіхте, Гегеля значення історичного набуває концептуального значення. Ще в руках романтиків, як пише історик філософії Віндельбанд, «історичне дослідження перестало бути зібранням курйозів, і саме через те, що вони підвели під нього філософський масштаб загального розвитку». Стильову домінанту «Празької школи», на думку М. Ільницького, можна виявити у «своєрідному симбіозі символічного та неокласичного стильових начал». Є. Маланюк помічає у творчості окремих пражан, зокрема Ю. Липи, барокові ознаки. Зрозуміло, що ці співвідношення у творчості кожного виступають у різних пропорціях. Тенденції символізму найбільше відчутні в поезії Юрія Клена, Юрія Дарагана, Олекси Стефановича, Галини Мазуренко, Оксани Лятуринської, Наталі Лівицької-Холодної та інших. Їх естетика тяжіє до ідеалізації дійсності, для них реальним є не зовнішній світ (матерія, простір, час), а світова «воля», вічні форми речей, а мистецтво виступає лише засобом споглядання, прозріння ідей-форм. В основі такого письма — принципи ідеальності світу, свобода поетичного вираження, що інтуїтивно прозріває ідеально-істинний світ, приховану у глибині речей ідею, доступну лише поезії та музиці, бажання виявити і відтворити образ Краси, а через нього й розкрити ідею добра. Християнську символічну концепцію світу найповніше виражають твори Юрія Клена («Володимир», «Софія», поема «Жанна д'Арк», «Потоп», «Попіл імперій»), Євгена Маланюка («Євангеліє піль», «Собор», «Візія», «Молитва» та ін.), Юрія Липи («Львів», «Св. Юрій», Прокляття»), Олекси Стефановича («Біля сфінкса», «Молитва», «Хрест», Юрій», «Над Христом»), Оксани Лятуринської («Молитва», «З літопису»), Наталі Лівицької-Холодної («Терпко в роті», «Христос Воскрес!»), Олени Теліги («Сучасникам», «Лист»), Олега Ольжича («Муки св. Катерини», «Молитва», «Монастир»), Галі Мазуренко («Різдво», «Гетсиманський сад», «Христос і Леонардо да Вінчі»). На практиці пражани пробують експлуатувати усі технічні можливості слова. Деякі поети піддалися магії етимологічній: відшукують різні відтінки виразів, творять нові слова, спираючись на старі корені і т.д. (напр., Олекса Стефанович: «Засни, засни... "Да нічесоже Не потривоже твоїх снів"»). Такі неологізми запроваджують легкий наліт незрозумілості, швидше вимагають домислення, ніж розуміння. Слово стає цінним через свій іманентний зміст: з погляду на уклад чергування голосних і приголосних, рідкість їх звучання тощо. Подібні слова формують нову, есенційну поетичну мову, дуже відмінну від повсякденно-комунікативної (безпосередньої). Так вирішується фундаментальна для сучасної літератури проблема «безматеріальності» поезії (нібито вона не має власного творчого матеріалу, а мова, яку вона використовує, придатна хіба що для розмов, щоденників тощо).Серед панівних стильових прикмет поезії «Празької школи» помічаємо риси бароко, чи, за Ю. Лавриненком, необароко. Найповніше вони виявляють себе у творчості Євгена Маланюка. Проте, що «вісниківці», і, зокрема, Є. Маланюк, були поетами із загостреним відчуттям катастрофізму життя, перейняті глибоко людяним оптимістичним настроєм, свідчить той же Д. Донцов. У своїй доповіді «Іліегаїига зіери» у Варшавському пен-клубі він вказав, що національне художнє слово завжди «було дієвим і насиченим катастрофами». 54.Невмирущу традицію київського неокласицизму, її ідеалістичне піднесення та глибокий артистизм зберіг і переніс у Європу Юрій Клен, втіливши його високі якості у поемі-інвективі «Прокляті роки», збірці лірики «Каравели» та історичній епопеї «Попіл імперій», у якій віртуозна «легкість віршу й карбована прецизійність вислову» органічно сполучаються з «теплим ліризмом патріотичних почуттів і глибо-коідеалістичним розумінням нашої еміграції» (В. Державин). Творчість Ю. Клена під впливом різних чинників зазнала складної еволюції. Особливо відчутною є роль антитетики, специфічної «суперечності» у його художній системі. Філософська традиція бачення усякого буття як антитетичної структури йде ще від античності, від Платона, який стверджував, що світ складається з тотожності і різниці, спокою і руху (у діалозі «Софіст»), єдиного і многого, буття і небуття («Парменід») і наскрізною лінією проходить через філософію і естетику еллінізму, римської античності, Візантії, патристики і схоластики, Відродження і Просвітительства, усі філософські та естетичні теорії ХІХ-ХХ ст., аж до наших днів включно. У Ю. Клена ця антитетика має характер бінарної опозиції «гармонія душі — хаос (розлад) душі» і на ній збудована більша частина його творів, хоча у кожному з них ситуативна форма вчинку та його змодельована через лінгвістичну площину мотивація подаються по-різному. Твір «Антоній і Клеопатра» через художні засоби реставрує одну з хвилюючих сторінок падіння диктатури Юлія Цезаря — закоханість головнокомандуючого римською армією Марка Антонія у царицю Єгипту Клеопатру, що врешті-решт призвело до військових невдач римських легіонерів, розколу армії і смерті Антонія. Характерно, що ці події, відомі з історії римської республіки 40—30-х років І ст. до н. є., Ю. Клен моделює через категорії «гармонія душі — розлад (хаос) душі» Готовим матеріалом (ready made) для Ю. Клена, як і для інших неокласиків, є звернення до уже готових мотивів: античних сюжетів і персонажів: (пошлемося лише на назви творів— «Шляхами Одіссея», «Лесбія», «Січневий Діоніс», «Прометей», «Егей», «Антоній», «Смерть Риму», «Антоній і Клеопатра», «Цезар і Клеопатра», «Наслідування Горація», «Гетера», «Лідійська пісня», літературних сюжетів і типів («Дантє», «Сковорода», «Пам'яті Сковороди», «Бернар де Вєнтур», «Бертран де Борн», «Жоффруа Рюдель Мелісанді», «Отелло», «Беатріче», «Кіплінговське»), біблійних джерел («Христос», «Божа матір», «Книга буття», «Лот», «Лотовим донькам», «Єремія», «Мойсей», «Потоп», «Голгофа», «Давид»), історичних образів та мотивів («Володимир», «Олегів щит», «Жанна д'Арк», «Маркіза Помпадур», «Кортес», «Конкістадори», «Вікінги», «Софія», «Київ», «Україна»). У вірші «Беатріче», образ Беатріче— це один із тих вічних образів, які стоять поруч з образами Едіпа, Каїна, Дон-Кіхота, Гамлета, Отелло, Тартюфа, Дон-Жуана, Смердякова та ін. Вперше до образу Беатріче Ю. Клен звернувся у російськомовному вірші «Я шел с мечтой о Беатриче», написаному восени 1921 року. Цей твір має характер ремінісценції з «Божественної комедії» Данте, ремінісценції свідомої (бо ж інколи у художній практиці може траплятися випадковий збіг образів), але ще доволі слабо адаптованої ідо художньої концепції автора, яка щойно почала викристалізовуватися, і до вимог часу. Диптих «Беатріче» увиразнює психологічну установку автора й актуалізує цілий комплекс нових проблем, уже більше адаптованих і до вимог неокласицистичної стильової моделі, і до проблем часу. Образ Беатріче є для поета безсмертним, бо «серед скель в похмурій тишині своїх терцин холодні діаманти» їй «вплітав у шати темний Данте». Тобто повне вирішення проблеми людського існування Ю. Клен бачить тільки у цілковитому злитті людини з красою, з мистецтвом. Щоб краще це зрозуміти, треба нам з вами повернутися трохи назад, до 1928 року, коли Ю. Клен написав вірша «Сковорода», якого вмістив М. Зеров разом з перекладами (Бургардта) із Шеллі, Рільке і баладою «Дон Жуан» Байрона до збірника «Сяйво». Виникає питання: чому Ю. Клен звертається саме до постаті мандрівного поета-філософа? Зрозуміло, що згаданий вірш «Сковорода» не може бути лише джерелом відомостей, збудованих за принципом комунікатів. Його комунікативний аспект — не мета, адже художник не творить повідомлення (інформацію). 55. 58. Уперше повість «Огненне коло» з’явилася 1953 року у Німеччині у видавництві «Україна». Задумана вона була як перша частина великого роману і має підзаголовок «Повість про І трагедію під Бродами». У ліпні 1944 року поблизу міста Броди, що на Львівщині, Червона армія оточила й знищила корпус дивізії січових стрільців «Галичина». Ця дивізія мала зупинити головний наступ радянських військ у районі Броди-Зборів. Діяльність цієї дивізії була лише частиною довготривалої та складної визвольної боротьби українців. За приблизними підрахун-’ ками під Бродами загинуло 4000 вояків із 7000, які брали участь у битві.) Безвусі хлопці марширують містом, сповнені «жадобою небувалого подвигу» задля людей, які благословляють ЇХ, осипають квітами. Вони йдуть на схід, як на свято, а попереду - жорстока реальність.) Фашисти брутально відбирають коней у тутешніх селян, але українські хлопці в мундирах ворога захистити їх не можуть. З першими ж боями самі потребують порятунку, дедалі більше переконуються, що вони лише гарматне м’ясо, «унтермей-ші», які скоро усі будуть перебиті. Бій під Бродами - вражаюча картина суцільної вселюдської бійки. Перед нами страшна гримаса війни, якої не хоче сприймати ні розум, ні серце, навіть якщо вона справедлива, визвольна. Петро - командир, сильна особистість, яка намагається витримати усі труднощі. Роман Пемх - «непереможний оптиміст і романтик». Смертельно поранений Роман стікає кров’ю, але вже своєю присутністю наснажує командира, помножує йому сили, нагадує про високу мету визволення. Відчуття самотності, огненного кола, що оточує людину в такому абсурдному світі, проходить через увесь твір. Довкола лише дим, морок, багно і рови. Цими густими фарбами автор ніби наперед визначає долю свого розчавленого героя - Петрові звідси не вибратися. Петро розуміє, що воякам уже не вирватися з цієї пастки, з цього котла смерті і всерйоз замислюється над тією ситуацією, у яку їх утягнено. Образ матері з дитям - найтремтливіша деталь в «Огненному колі». Ворог усе знищує, стирає з лиця землі найнедоторканіше і найсвятіше -авіація бомбить санітарну підводу з пораненими, мішенню стає і церква, де знайшли притулок жінки, старі, діти. На розритій землі лежить горілиць скинута з постаменту сніжно-біла скульптура Божої Матері з дитям на руках, але і вона забризкана кров’ю: хтось під нею шукав порятунку. В цьому світі навіть Божа Матір потребує порятунку, так само як і розтрощений людиною світ. Автор передав свої болючі роздуми про те огненне коло, що оточило й знищило молодий український цвіт, к у яке потрапив увесь народ, людська цивілізація. Це ще і коло навкруги п дини, матері. Роман "Людина біжить над прірвою” побудований на екзистенціальній філософській основі. І.Багряний інтуїтивно втілив ідеї цього вчення, які відчувало суспільство того часу. Авторську світоглядну позицію в творі втілює головний герой – Максим Колот. Опозицію щодо цих ідей відстоює його опонент Соломон. На початку роману обидва ці герої потрапляють у безвихідну ситуацію. Йде війна, німці залишають місто, натомість приходять радянські війська. Максиму і Соломону загрожують смертю і ті, і ті. Тут автор виходить на екзистенціальну проблему "закинутості” людини в світ, який вона не вибирає. Максим і Соломон розуміють, що опинилися "над прірвою”: "Йому немає місця на землі: на схід і на захід, на північ і на південь – усі шляхи закриті й усюди на нього чигає смерть” [2, 20]. Головні герої покладають надію один на одного, чекаючи, що хтось з них дасть дороговказ з цього глухого кута. Соломон, що "глуше горілку чи горілкою глуше власну душу й власну голову” [2, 9], дивлячись на картину в будинку Максима "Йосип і Марія з Іісусом утікають у Єгипет на малому осляті”, шкодує, що у них самих немає цього Єгипту, тобто немає місця на землі, куди б вони були взмозі втекти. Максим після цих слів відчуває, що втрачає останню надію. Головний герой приходить до думки про абсурдність світу, незрозумілість й жорстокість його законів. Ця проблема є однією з провідних у екзистенціалізмі. В цій однаковій ситуації герої приходять до різних висновків. Соломон чіпляється за ідею Бога, що є одвічним прибіжищем душ. Причому, щиро він в неї не вірить, за нього говорить звичайний тваринячий страх і відчай: „Нема за що вхопитися... Нема! Від усіх струнких (ілюзорно струнких!) концепцій і систем, від усіх „ізмів", на які спиралася й мусила спиратися душа, лишився пил. Хаос, мразь... Блеф то все! їхня стрункість ілюзорна. І правдивість ілюзорна. То омана!..” На думку Максима, до ідеї Бога можна прийти лише маючи безмежну віру, чого ані він, ані Соломон не відчувають.Професор завершує свою теорію твердженням про людину-"хробака”: "Людина є мразь, порох, ніщо. Ніщо! Людина - худобина, хам, безхребетний хробак ... Хробак, і тільки!..” [2, 20]. Він вважає, що людина ні на що не здатна, як пісок великих пустель, що нічого не може: "Лише як піднімется самум – пісок рухається стіною, й засипає геть усе, і засипає сам себе. Безвільний пісок... І все обертається в руїни” [2, 36]. Соломон впевнений, що у кожній людині сидить сліпий інстинкт руїни, який є рухом до смерті: "Людина сліпа, бавиться ілюзіями. Вигадує якісь пляни, системи, чіткі побудови – "будує світ”! Але при першій вогневій пробі все це падає і оголяється прірва. Прірва, на якою хочеться вити вовком. У творі І.Багряного тема самотності тісно переплітається з темою смерті. Максим втечею з колони смертників рятує собі життя, та не має певності щодо причин залишатися в живих. Його душа в розпачі, і він не хоче боротися за своє життя, часом йому здається, що Соломон мав рацію: „Звалені в купу, в звалище, всі ці істоти (а це вже були тільки істоти – ні, пісок пустель!) помалу втрачали зовсім свою людську подобу. Максим давно знав, що людина в певних обставинах може швидко звіріти, обертаючись часом у тварину. Бачив це сам не раз. Але так оголено й у такому темпі й масштабі... В тюрмі панувала ядуха, злоба” [2, 141]. Вибір між життям і смертю наводить головного героя на думку, що в смерті немає нічого героїчного, а жити наперекір всьому світу і є насправді виявом героїзму: "То не штука вмерти, а от штука не вмерти, хоч би й під натиском усього пекла! Встояти проти нього !..” [2, 222]. Тема самотності людини в світі розкривається ще й за допомогою образу Христа, який уромані постає звичайною самотньою людиною. "То не Бог! То тільки, тільки людина. Самотня, боса, простоволоса. В рубищі, в ганчір’ї, з натрудженими, побитими ногами, всіма забута й покинута, – поставлена над безоднею. Людина, яку ніхто не може врятувати...” 59. Назва твору є символічною. Змінивши її з початкової «Звіролови» на «Тигролови», Іван Багряний суттєво поглибив змістові акценти розповіді. Тигр — один з наймогутніших і найнебезпечніших диких звірів. Родина Сірків, живучи в єдності з навколишньою природою, навчилася приборкувати цих звірів. Автор стверджує мужність, фізичну та моральну силу Сірків, представників українського народу, їхню здатність перемагати найтяжчі обставини. Через мотиви утечі й «польованої людини» образ Григорія Многогрішного також асоціюється з цим сильним, сміливим і вольнолюбивим диким звіром. Іван Багряний показує становлення «нового українця», який зможе здолати дракона, і таким чином вибороти право свого народу на майбутнє. Нащадок козацької шляхти (Григорій — правнук гетьмана Дем'яна Многогрішного) вступає у боротьбу і вбиває «новітнього тигролова», уособлення радянської імперської системи майора Медвина. В романі порушені такі проблеми, як: виживання людини в умовах жорстокого терору; боротьба добра і зла; справедливість і кара;моральний вибір; воля до життя і цілеспрямованості; стосунки людини і природи; родинні взаємини; вічність вікових традицій предків; кохання. «Сад Гетсиманський» — роман українського письменника Івана Багряного, який було написано у 1948-1950 роки. Він є гімном людській гідності на межі буття і смерті, а одночасно і гнівним вироком тоталітарному сталінському режиму, який нищив мільйони людей без слідства і суду, а головне — без вини винуватих. У романі «Сад гетсиманський» письменник кидає людину у вогненну пащу диявола, «обираючи» для цього нелюдського іспиту на людяність молодого хлопця Андрія Чумака, розповідає про чотирьох синів Якова Чумака, який ніби «супроводжує» і духовно підтримує свого наймолодшого сина лабіринтами внутрішньої тюрми НКВД, де він з чиєїсь підлої намови мусить пройти всі кола пекла: тортури, нічні допити, образи, знущання, провокації... І.Багряний показує нам, що в той час "червоного дракона" людей вважали за скотину, бидло, шматок ганчірки. Над ними знущалися, мордували, змушували зізнаватись в тому, чого не скоювали, його просто можна назвати "політичним та духовним терором" проти простих, мирних людей. 60.Другим диханням Малишка можна вважати другий етап творчості, який припадає на 1941-1956 років і репрезентує час воєнних лихоліть .Героїко-трагічний пафос циклу з п'яти віршів «Україно моя!», написаного 1941 p., передавав щирий особистий біль за рідну землю, віру в її визволення. «Україно моя!» — одне з найяскравіших поетичних явищ років війни. У 1944—1947 рр. Малишко працював відповідальним редактором журналу «Дніпро». За поему «Прометей» отримав у 1947р. Сталінську премію. У 1950р. з'явилась збірка «За синім морем»,написана після відвідин поетом Канади та США разом з групою діячів культури. Наступного року він отримав за неї Сталінську премію.Новий і чи не найбільш продуктивний етап у творчості поета починається із середини 50-х pp. Узбірці «Що записано мною» (1956) містяться тексти відомих пісень:«Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі».Другий етап — 1941 — 1956 рр. припадає на воєнне лихоліття Другої світової війни і складні післявоєнні випробування, пов’язані із сталінськими наступами на українську національну культуру, зокрема з погромництвом вірша В.Сосюри «Любіть Україну», творів інших митців слова. Поет досягає високого духовного злету, створивши в роки війни справжні шедеври патріотичної поезії, а по війні немало поем і пісень. Під час війни Малишко служив військовим кореспондентом газет, друкував статті, нариси, поезії. Побачили світ такі збірки: «Україно моя» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва»(1943), «Ярославна» (1946) та ін. У післявоєнні роки вийшли збірки «Весняна книга» (1949), «За синім морем» (1950), «Книга братів» (1954), «Що записано мною» (1956).Третій етап охоплює 1957 — 1970 рр. — нове мистецьке піднесення таланту Малишка. Знову розквітає його пісенна лірика, але водночас пише філософсько-медитативні поезії, спираючись на традиції неокласиків. «Україно моя». Тема України — одна зпровідних у творчому доробку А.Малишка. Саме в суворі години найтяжчих випробувань восени 1941 р. з’явився цикл «Україно моя», сповнений глибокого патріотизму і ніжної синівської любові до Вітчизни. Цей цикл співзвучний таким творам, як«Слово про рідну матір», «Жага» М.Рильського, «Я утверждаюсь», «Матері забуть не можу» П.Тичини, «Любіть Україну» В.Сосюри. Сучасників поета вражала і нині бентежить глибоко ідейна й художня сила поезій циклу Малишка. За словами Олеся Гончара, тільки «поет справді народний, митець глибокого патріотичного почуття міг так передати пекучий біль розлуки з рідною землею, тугу за Україною, оту синівську непогасну спрагу, що нею говорить не один рядок найкращих Малишкових поезій того часу». Композиційно цикл складається з п’яти частин, об’єднаних палкою любов’ю до України. Цикл названо «Моя Україно», а не радянська, як цього вимагала офіційна ідеологія від українських поетів (гоніння на поезією «Любіть Україну» Сосюри — характерний і промовистий факт для сталінської доби). Правда, у повоєнний час радянська цензура замінила назву на«Батьківщино моя!», а в деяких виданнях циклу з’явилися слова «Україно Радянська». Цикл Малишка нагадує симфонію: в ній органічно поєднано цілу гаму почуттів, переживань, емоційних станів ліричного героя. Цей герой набуває виразно монументальних рис. Він розмовляє з Дніпром, Києвом, всією Україною. Щирі й інтимні, пафосні й гнівні інтонації надають особливої напруги творові. В першій частині виразно національні образи Дніпра-Славутича, колискової пісні, журавлиних ключів, зорі, Шевченківської кручі, карпатських долин та ін. малюють поетичний часо-просторовий образ рідної Вітчизни, її складний історичний шлях. Поет вдається до антитези, почерпнутої з фольклору, але наповненої новим змістом: шуліки уособлюють ворогів, а бійці — орлів. Виникають образи, породжені страшною війною.Трагічний образ окупованої фашистами України поет малює через палаючу картину батьківської хати, уярмлених батька і матір, замучену ворогом дитину й розстріляну дівчину, сльозу дідуся і посвист нагайки. Його земля оповита «чорним горем» — фольклорні образи в контексті поезії набувають особливих фарб і смислів. Лірична, народнопісенна палітра панує в циклі — образи прості, зрозумілі багатьом: кінські копита, вітер, сонце, соловей.Особливої теплоти його зізнанням надають автобіографічні деталі, проте біль серця, скорбота не витісняють оптимістичного погляду. Поет свято вірить у перемогу. Автор вдається до ремінісценцій.Водночас Україна у візіях героя вимальовується в образі«барвінкового поля», «зеленого і вічного саду», пробудженої месниці. В тяжких і страшних випробуваннях війни герой Малишка не загубив людяності, найблагородніших почуттів до батьків, дружини, почуття побратимства. Він піднімається на бій, щоб захистити гуманізм!«Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу» (1946). В поезії Малишка цієї доби переплелися дві тенденції: виразне документальне, публіцистичне начало, забарвлене напруженою емоційністю, і щирий ліризм. Поет створює високохудожню інтимну лірику. Поезія «Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу...», що увійшла до збірки «Ярославна», змальовує образ дівчини-бійця. Поезія будується як монолог-сповідь ліричного героя, який щир зізнається в своєму коханні до дівчини. Кохана окреслюється в ореолі незвичайної краси: «Зірка твоє освітила обличчя / І потемніла...» Запам’ятався її чарівний голос, портрет: «Як ти співала в нашій частині, / Очі ясніли, як сині роси, / Знявши пілотку і шинельчину, / Рідна, далека, золотокоса!». Боєць живе цим святим коханням і надією на зустріч, що й допомагає йому вижити у антигуманних умовах війни: «Крикну: прийди! — і прийдеш неминуче, / Крикну: рятуй! — і воскресну в рятунку». Доповнюється образ коханої у таких чудових поезіях, як «Полюбила мене, не питала...», «Буду різьбить на чорному камені...»,«Не печаль мої помисли строгі...» та ін. 61. Роман був написаний у 1963-1967 роках. Після виходу у світ його відразу ж розкритикували, тому що порушена автором проблематика — плекання духовності, екологічне питання, осуд кар'єризму — не могла бути до вподоби багатьом функціонерам, наділеним владою. У романі вголос було сказано про численні суспільні негаразди— і в цьому його велике суспільне значення.Проблематика Головний конфлікт твору — зіткнення високої духовності, людяності, правди з облудним фарисейством чиновників, кар'єристів і бюрократів; боротьба світлих сил народу за збереження свого національного коріння, історичної пам'яті, істинний гуманізм. Основна проблема роману — проблема історичної пам'яті народу, є давньою і традиційною у творах як української, так і світової класики. Вона пов'язана і з назвою роману — одухотвореним образом, яких так багато в літературі. У Тараса Шевченка такий образ втілений теж у назвах поем, наприклад: «Великий льох», «Холодний Яр», «Розрита могила». Серед світових класиків також відомі такі образи — «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго, «Пармський монастир» Стендаля тощо.Порушуючи проблему історичної пам'яті, Олесь Гончар у своєму романі звертається до часів героїчної козаччини, славить народних витязів давнього і недавнього минулого. Зокрема у романі розповідається про мужнього і нескореного царями кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, про героїчну дівчину-підпільницю та ще багато інших героїчних постатей з минулого. У «Соборі» автор засуджує, як і в «Людині і зброї», «Прапороносцях», фізичну і духовну руйнацію.З проблемою історичної пам'яті органічно пов'язана й інша — потреба «собору душ», тобто духовної і моральної краси, особистої причетності людини до історичного буття свого народу, прагнення до суспільної гармонії і взаємоповаги. Автор показує мешканців Зачіплянки у переважній більшості своїй щирими й сердечними людьми, прямими і відвертими, чесними роботягами-трударями, не байдужими до майбутнього своєї землі, до краси собору.Серед інших, не менш важливих проблем, висвітлених у творі, чільне місце посідає екологічна, проблема охорони природи. У творі висловлюється тривога за майбутнє людини, яку може чекати непередбачуване через надмірну експлуатацію природних надр. Про це розмірковує персонаж твору, юнак-архітектор, він висловлює свою надію:Буде чистота, буде впорядкованість, буде бездимність, будуть росяні троянди в цехах, білосніжно квітуватимуть вишні на подвір'ях заводів... Естетика прийдешності, не може ж вона не прийти... Оцінка критики Критика спочатку зустріла новий роман Олеся Гончара кількома схвальними статтями, в яких відзначалася передовсім гостра актуальність твору. Зокрема прихильниками були С. Шаховський, Леонід Новиченко, М. Малиновська. Перша негативна оцінка «Собору» була здійснена Олексієм Федотовичем Ватченком — першим секретарем Дніпропетровського обкому партії. У Дніпропетровську йшов поголос про те, що партійний начальник області, як і Лобода, здав свого батька у будинок для старих. У цьому Ватченко вбачав зумисно наведену автором аналогію. Проте коли через декілька років Олеся Гончара запитають, чи знав він цю історію із Ватченком та його батьком, письменник відповів заперечно. О. Ватченко запримітив у романі «очорнення радянської влади», наклеп «на людей праці» — «чудових радянських трудівників», а також «замилування старовиною». Згодом у дніпропетровській газеті «Зоря» з'являється стаття кандидата філософських наук І. Мороза «Собор, революція та ідейність» (1968, 7 квітня), у якій автор продовжує ганьбити роман. Були організовані численні виступи студентів, робітників, колгоспників, службовців. У «Радянській Україні» 26 квітня 1968 року було опубліковано статтю невідомих авторів, які сховалися під псевдонімами Юрчук та Лебедченко «Перед лицем дійсності», де була висловлена негативна оцінка творові. Роман офіційна критика вважала творчою невдачею автора, зважаючи на його літературний авторитет. Свою позицію також висловив і директор інституту літератури імені Тараса Григоровича Шевченка М. Шамота у своїй статті під назвою «Реалізм і почуття історії» («Радянська Україна», 1968, 16 травня). Академік писав:Якщо судити про «Собор» за великим рахунком, гідним такого письменника, як його автор, то треба визнати, що реалізм тут не посилюється, а послаблюється… Письменник найбільше дбає про те, щоб показати грубу прозу, одноманітну буденність життя, виснажливість праці в місті й селі…31 травня 1968 року у неофіційній обстановці відбулася зустріч Олеся Гончара і ще кількох письменників з Петром Шелестом. Микола Бажан, Леонід Новиченко, Павло Загребельний стали на захист «Собору». Проте «антисоборна» кампанія продовжувалася, тим більше, що до неї підключилися й деякі московські видання, зокрема стаття М. Федя в «Известиях».Через таку гостру критику, роман довго замовчувався і впродовж майже 20 років не видавався.Таку різку критику певною мірою можна пояснити також й тим, що на 28-ому з'їзді КПРС було проголошено: «Життя — це діалектичний рух, внутрішня боротьба старої й нової якості». Хоча бажане комуністичною партією і не стало дійсним, літератори були змушені описувати лише позитивні явища у житті тогочасного суспільства. Роман «Собор» не можна було віднести до творів такої категорі Проте уже з початком горбачовської відлиги про твір починають з'являтися позитивні статті літературних критиків. Зокрема Є. Сверстюк назвав твір «далеко не пересічним, у якому автор ставить більш чи менш істотні проблеми і пробує вирішити їх на рівні „середнього читача"». 62. У романі «Тронка» Олесь Гончар прагнув художньо осягнути найживотрепетніші питання сучасності, її складні проблеми й вражаючі контрасти. Задум письменника полягав у тому, щоб показати життя конкретної людини в тісних зв'язках з буттям планети, а планетарні проблеми спроектувати на індивіда. Такий масштабний погляд вимагав особливої форми. Сам Гончар висловив з цього приводу такі міркування: «Сильний зміст сам повинен шукати й знайти собі форму найвідповіднішу, невимучену: дайте йому волю, і він знайде природну пластику і красу ліній чи кольорів, віділлється саме в ту форму, яка треба...» Такою жанровою оболонкою «Тронки» стала форма роману в новелах, майстерно розроблена Ю. Яновським у «Вершниках», її використання цими видатними художниками словазакономірне й зумовлене однаковим задумом — втілити, синтезувати епоху в її найголовніших виявах. У романі «Циклон» окрема людська доля стає об'єктом пильної уваги письменника, що значною мірою зумовлює «навантаженість» твору спогадами. Роздуми про гармонію буття, мир на планеті, людське щастя, покликання мистецтва Олесь Гончар пропускає крізь «я» героїв, які згадують прожиті роки, шукають у минулому уроки для сучасник), з тривогою зазирають у майбутнє. Сила людського духу — головна думка «Циклону», яка пронизує всю його структуру. Саме намагання прозаїка якнайширше охопити сучасні проблеми й духовні пошуки сучасника зумовлюють композиційні особливості роману. Розкриттю незнищенності людського духу письменник підпорядковує і життєвий матеріал, що ліг в основу сюжету твору, і принципи його зв'язку. У центрі роману — болючі пошуки режисером Богданом Колосовським необхідного ракурсу зображення, найяскравіших героїв та епізодів майбутньої кінокартини. Створення сценарію він вважає найголовнішим завданням. Підготовка до зйомок фільму викликає у нього загострені спогади прожитих воєнних днів, напружену працю пам'яті, потік асоціацій. Саме за законами асоціативного мислення будує свій твір Олесь Гончар. Дві частини роману — це міцний сплав спогадів головного героя про жорстокий вир воєнних подій: кровопролитні бої, пекло полону і підневільного життя, його болючих роздумів про людину, силу її духу, про мистецтво й будні членів знімальної групи — наших сучасників. Через спогади Колосовського автор зображує події, які трапилися з ним і його товаришами протягом певного часу — від оточенських ночей (роман «Людина і зброя») до поневірянь на Холодній Горі («Циклон»). Динамічна картина ретроспективних епізодів доповнюється у перших чотирьох розділах калейдоскопом випадків з повоєнного життя Богдана Колосовського, позначених його становленням як художника. У кожній з часових ліній події зображені у певній хронологічній послідовності. Теперішнє — це підготовка головного героя і всієї групи до зйомок майбутнього фільму, самі зйомки, чіткий ритм яких порушив циклон. Минуле в романі представлене спогадами режисера про роки війни, про бойових товаришів. І це не просто спогади, а матеріал для майбутнього фільму, що зумовлює і принципи відбору цього матеріалу (головним героєм-режисером), і його зображення (письменником). Часові зміщення у формі спогадів-ретроспекцій стають композиційним принципом твору. Минуле й теперішнє переплітаються, виникають ніби хаотично, але цей хаос насправді визначений художньою логікою сюжету. Олесь Гончар, будучи письменником надзвичайно чутливим до потреб і запитів сучасності, день нинішній не уявляє без зв'язків з минулим як основою сьогодення. Композиційним поєднанням різночасових подій автор наголошує на «золотих естафетах життя», на спадкоємності людського в людині. Так письменник-романтик зображує людину в часі та час у людині. 63. Найповнішою мірою жадоба «оволодіти істиною людського буття і людської історії в усіх її розтинах і вимірах» (П. Загребельний) характеризує роман «Твоя зоря», що його з повним правом можна б назвати твором про шляхи і напрямки сучасної цивілізації. Власне, зіставляються тут дві цивілізації: нинішня, надіндустріальна і, уповільнена у швидкостях, кінця 20-х — початку 30-х років, причому аніскільки не на користь першої. Водночас автор цілком свідомий: скільки б не сумувати за минулим, вороття до нього вже не буде. Але... Хоч на хвилину затримайтеся у своєму поспіху, люди початку XXI століття, дух переведіть, озирніться довкола: відкинувши давні цінності, чи замінили ви їх кращими, тривкішими? Чи стали хоч на йоту добрішими та людянішими? — ніби звертається до нас письменник. Гострота змісту «Твоєї зорі» — в послідовному наголосі автора на можливих катастрофах у людських душах і потребі у зв'язку з цим шукати нові ідеали у житті. Головний герой «Твоєї зорі» Кирило Заболотний, перебуваючи в якійсь зарубіжній країні з дипломатичною місією, вирушив у дорогу, щоб подивитися сенсаційне живописне полотно, на якому, за повідомленням преси, зображена «слов'янська мадонна»; художній смисл цієї дороги прочитується в романі як шлях до краси, до істини. Ностальгія цього роману — не просто печаль за минулим, а печаль за природними печатками життя. Не має права, не повинна людина спотворювати власну природу, не може бути їй виправдання за стрімке наростання у світі руйнівних сил. Михайло Стельмаха глибоко хвилювали проблеми вічні, глобальні. Ними він жив - художньо переплавлював у місткі образи. Про це свідчать метафоричні назви більшості його романів, п’єс, повістей, оповідань та поезій: „Гуси-лебеді летять...”, „Чотири броди”, „Хліб і сіль”, „Гуси-лебеді летять...”, „Правда і кривда”, „Кров - людська - не водиця”, „Зачарований вітряк”, „Мак цвіте”, „Березовий сік.. На початку 1959 року Стельмах з трибуни ІV з’їзду письменників України вперше розповів про те, що працює над новим романом про сучасника, про людину, яка ламала залізний карк фашизму, а зараз щовесни і щоосені засіває землю житом і пшеницею на щастя, на здоров'я і на добрий розум.. Отже показ життя українського села в останні роки війни та перше повоєнне літо, переборення хліборобами неймовірних труднощів у відбудові народного господарства, зруйнованого гітлерівцями, - така провідна тема роману „Правда і кривда (Марко Безсмертний) (1961). У романі „Правда і кривда” (Марко Безсмертний) Михайло Стельмах розробляє тему народу і величі його духу, правди, що перемагає і в кровопролитих боях, і в післявоєнних труднощах. Багатопроблемність зумовлю й багатоплановість роману „Правда і кривда”: на життя героїв (наприкінці другої світової війни - незабутня весна переможного 1945 року) дуже часто в кінематографі чиєму напливі „накладається” й давне (передвоєнні роки), й недавнє (початок війни) минуле. У центрі уваги Стельмаха-романіста - художнє дослідження характерів. Передусім - Марка Безсмертного. Не випадково його ім'я й прізвище винесені в другий заголовок, твору. Таким чином, композиція образу Марка Безсмертного - це композиція провідної сюжетної лінії; її доповнюють, розширюють й поглиблюють і такі не менш важливі суєтні лінії, як-от: Григорій Задніпровський – Поцілуйко, Броварник – Кисіль, Марко Безсмертний - Степанида, Євмен Дибенко – Антон Безборотько, Григорій Задніпровській - Катерина Кульбабенко, Безбородько - Марія Покритченко, Поцілуйко - Василина. Винятково важливу ідейно-композиційну роль у складному переплетенні і взаємозв’язку сюжетних ліній відіграють не тільки численні розповіді, екскурси в минуле, спогади персонажів, а й авторські ліричні відступи та мистецькі виписані картини природи. Ось як, наприклад, Стельмах-психолог розкривав найпотаємніші роздуми і найінтимніші переживання Степаниди, коли вона заново відкриває для себе чар „сизої світанкової і рожевої вечірньої роси”: Здавалося б, ще таке роса? Звичайні опади, та й годі. А для селянської дитини, та ще з мрійною вдачею, - це чарівний початок світу, коли він з дійсності й казки розгортав зелену, росицею скроплену землю; це найкращі спомини, коли прокинешся у хаті і чуєш, як у розлогій долині тато косою підрізав ніч і на волю широко виходить блакитноокий світанок; це соромлива заплакана ромашка в святковім віночку і радість, коли ти сама, як ромашка, у білій хустинці весело ступаєш по травах, несучи снідання косарям. Власне, це не тільки викінчена пейзажна зарисовка, а справжня поезія в прозі: тут і веселковий світ дитинства, і все глибше пізнання таємниць краси природи , і пробудження найсвітлішого й найсвятішого почуття... Наведений вище уривок з роману „Правда і кривда” яскраве підтвердження того, як віртуозний майстер оранічно вмонтовує спогади в художню тканину. Романіст найкраще спроможний відтворити історичні та психологічні процеси. Як художнє дослідження історичних закономірностей епохи, соціальних доль людських роман у принципі, „не мав собі рівних ні поміж інших літературних жанрів, ні поміж інших видів мистецтва”. Свідчення цьому „Правда і кривда” - один із найвизначніших творів української літератури початку шістдесятих років. Найповніше розкривається психологічне мистецтво Стельмаха-художника при „ліпленні образу Марка Безсмертного. 64. Михайло Стельмаха глибоко хвилювали проблеми вічні, глобальні. Ними він жив - художньо переплавлював у місткі образи. Про це свідчать метафоричні назви більшості його романів, п’єс, повістей, оповідань та поезій: „Гуси-лебеді летять...”, „Чотири броди”, „Хліб і сіль”, „Гуси-лебеді летять...”, „Правда і кривда”, „Кров - людська - не водиця”, „Зачарований вітряк”, „Мак цвіте”, „Березовий сік...” На початку 1959 року Стельмах з трибуни ІV з’їзду письменників України вперше розповів про те, що працює над новим романом про сучасника, про людину, яка ламала залізний карк фашизму, а зараз щовесни і щоосені засіває землю житом і пшеницею на щастя, на здоров'я і на добрий розум. Отже показ життя українського села в останні роки війни та перше повоєнне літо, переборення хліборобами неймовірних труднощів у відбудові народного господарства, зруйнованого гітлерівцями, - така провідна тема роману „Правда і кривда (Марко Безсмертний) (1961 У романі „Правда і кривда” (Марко Безсмертний) Михайло Стельмах розробляє тему народу і величі його духу, правди, що перемагає і в кровопролитих боях, і в післявоєнних труднощах. Багатопроблемність зумовлю й багатоплановість роману „Правда і кривда”: на життя героїв (наприкінці другої світової війни - незабутня весна переможного 1945 року) дуже часто в кінематографі чиєму напливі „накладається” й давне (передвоєнні роки), й недавнє (початок війни) минуле. У центрі уваги Стельмаха-романіста - художнє дослідження характерів. Передусім - Марка Безсмертного. Не випадково його ім'я й прізвище винесені в другий заголовок, твору. Таким чином, композиція образу Марка Безсмертного - це композиція провідної сюжетної лінії; її доповнюють, розширюють й поглиблюють і такі не менш важливі суєтні лінії, як-от: Григорій Задніпровський – Поцілуйко, Броварник – Кисіль, Марко Безсмертний - Степанида, Євмен Дибенко – Антон Безборотько, Григорій Задніпровській - Катерина Кульбабенко, Безбородько - Марія Покритченко, Поцілуйко - Василина... Винятково важливу ідейно-композиційну роль у складному переплетенні і взаємозв’язку сюжетних ліній відіграють не тільки численні розповіді, екскурси в минуле, спогади персонажів, а й авторські ліричні відступи та мистецькі виписані картини природи. Ось як, наприклад, Стельмах-психолог розкривав найпотаємніші роздуми і найінтимніші переживання Степаниди, коли вона заново відкриває для себе чар „сизої світанкової і рожевої вечірньої роси”: Здавалося б, ще таке роса? Звичайні опади, та й годі. А для селянської дитини, та ще з мрійною вдачею, - це чарівний початок світу, коли він з дійсності й казки розгортав зелену, росицею скроплену землю; це найкращі спомини, коли прокинешся у хаті і чуєш, як у розлогій долині тато косою підрізав ніч і на волю широко виходить блакитноокий світанок; це соромлива заплакана ромашка в святковім віночку і радість, коли ти сама, як ромашка, у білій хустинці весело ступаєш по травах, несучи снідання косарям. Власне, це не тільки викінчена пейзажна зарисовка, а справжня поезія в прозі: тут і веселковий світ дитинства, і все глибше пізнання таємниць краси природи , і пробудження найсвітлішого й найсвятішого почуття... 65. А лебедi летять… над моïм дитинством… над моïм життям (за повiстю М. Стельмаха "Гуси-лебедi летять…”) Коли видатний письменник дивиться на небо, він, мабуть щось хоче побачити там? Ні, він згадує своє дитинство, і вже перед нами стоїть маленький хлопчик Михайлик, який народився в мальовничій місцевості на Вінниччині. Згадується матуся, Ганна Іванівна, така добра, ласкава, невтомна трудівниця. Саме вона навчила свого сина, любити кожну травиночку, милуватися росою вранці та заходом сонця ввечері, вслухатися в «бентежні звуки далеких звонів», що їх струшують на землю з високого піднебесся оті казкові гуси-лебеді, повертаючись весною з далекого вирію. А скільки доброго зробили для Михайлика батько, дід Дем’ян, колишній кріпак, дядько Микола, якого прозивали Бульбою, бабуся, яку дуже любив. Усе. дитинстві) було сповнене незвичайним, романтичним, казковим, — все це оточувало майбутнього письменника змалечку. Вже через багато років Михайло Панасович Стельмах у своїх чудових повістях «Гуси-лебеді летять» і «Щедрий вечір» про все це розповість своїм читачам. І кожен із нас зможе побачити перед собою образи простих, добрих, щирих трударів, серед яких пройшли дитячі роки малого Михайлика. Якось хлопчик побачив виставу в сільській хаті-читальні. Враження було таким сильним, що він сам вирішив написати п’єсу. Стільки ночей він працював над нею! Але написав! Може, це було дещо наївним, але щирим, а вже потім, через багато років, цей потяг до письменства переріс у талант. Було у письменника нелегке життя: навчання, служіння у лавах Червоної Армії, війна, госпіталь, лікування. Навіть у такі моменти Михайло Стельмах писав про свою любов до землі, про страшні часи, коли гинуть друзі. Але після перемоги з’явилися інші твори, такі різноманітні і цікаві. Автор пише і вірші, і романи, і п’єси, і кіносценарії, і повісті, і статті. Але все-таки перевагу він надає прозі, особливо романам і повістям. Червоною ниткою через його творчість пройшла любов до людей, до землі. Якось автора спитали про роль сюжету в літературному творі, на що М. Стельмах відповів: «Сюжет — вигадане слово. Я не визнаю його і цураюсь, як домовика». В цьому і простежується своєрідність композиції у творах письменника. Скільки їх було написано, але дитячі спомини про друга Петра, про книжку «Пригоди Тома Сойера», яку так хотілося почитати, про дівчинку Любу, — все це залишилося в пам’яті письменника і його незабутній повісті «Гуси-лебеді летять», де малий Михайлик переживає стільки подій у своєму дитячому житті. І сам Михайло Стельмах був гарним батьком для свого сина та дочки, ростив їх у любові, розповідав про все те, що так любив із дитинства. Саме тому, мабуть, молодому поколінню так подобаються твори цього письменника. У повісті "Щедрий вечір" Михайло Стельмах розповідає про своє дитинство, яке пройшло за років Жовтневої революції та громадянської війни. Герої Стельмаха вже знайомі читачеві. У повісті "Гуси-лебеді летять" автор дивиться на навколишній світ дитячими очима. На сторінках повісті "Щедрий вечір" Михайлик та Люба вже трохи старші, збагачені певним життєвим досвідом. Тепер для героїв Стельмаха найголовніше — навчання. А у вільний час хочеться побігати або покататися на ковзанах. Ще Михайлик мріє про модні галіфе. Люба гарно співає. Навіть у Вінниці після прослухування спеціалісти високо оцінили її здібності. Дитячі мрії не заважають героям повісті: Михайлик та Люба завжди пам'ятають про те, що навколо панують розруха та злидні. Діти допомагають своїм батькам у скрутний час. Улітку Михайлик та Люба працюють: хлопчик жне та в'яже снопи, а дівчинка збирає липовий цвіт, заробляючи собі на зошити. Гордістю сповнюється серце Михайлика, коли вів оглядає перші свої снопи. Йому дуже хотілося зустріти когось і поділитися своєю радістю. Михайлик, ідучи по воду, так і випромінює щастя. Йому кортить розказати, що він не якийсь там пастушок, а справжній жнець. Але назустріч ніхто не трапляється: всі працюють у полі, бо день рік годує. Повість Михайла Стельмаха "Щедрий вечір" сповнена світла. Це один з найоптимістичніших та життєстверджуючих творів письменника. Життя України в двадцяті роки було непростим, скрути зазнавали дорослі й діти. Добре, що дитяча пам'ять головного героя всотує тільки найяскравіші, найщасливіші епізоди життя. Михайлика й Любу можна вважати щасливими дітьми. Тому Стельмах від імені Михайлика каже: "...і хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, у цім світі, де є зорі, і тихі вогники, і щедрі вечори..."
