65. А лебедi летять… над моïм дитинством… над моïм життям (за повiстю М. Стельмаха "Гуси-лебедi летять…”) Коли видатний письменник дивиться на небо, він, мабуть щось хоче побачити там? Ні, він згадує своє дитинство, і вже перед нами стоїть маленький хлопчик Михайлик, який народився в мальовничій місцевості на Вінниччині. Згадується матуся, Ганна Іванівна, така добра, ласкава, невтомна трудівниця. Саме вона навчила свого сина, любити кожну травиночку, милуватися росою вранці та заходом сонця ввечері, вслухатися в «бентежні звуки далеких звонів», що їх струшують на землю з високого піднебесся оті казкові гуси-лебеді, повертаючись весною з далекого вирію. А скільки доброго зробили для Михайлика батько, дід Дем’ян, колишній кріпак, дядько Микола, якого прозивали Бульбою, бабуся, яку дуже любив. Усе. дитинстві) було сповнене незвичайним, романтичним, казковим, — все це оточувало майбутнього письменника змалечку. Вже через багато років Михайло Панасович Стельмах у своїх чудових повістях «Гуси-лебеді летять» і «Щедрий вечір» про все це розповість своїм читачам. І кожен із нас зможе побачити перед собою образи простих, добрих, щирих трударів, серед яких пройшли дитячі роки малого Михайлика. Якось хлопчик побачив виставу в сільській хаті-читальні. Враження було таким сильним, що він сам вирішив написати п’єсу. Стільки ночей він працював над нею! Але написав! Може, це було дещо наївним, але щирим, а вже потім, через багато років, цей потяг до письменства переріс у талант. Було у письменника нелегке життя: навчання, служіння у лавах Червоної Армії, війна, госпіталь, лікування. Навіть у такі моменти Михайло Стельмах писав про свою любов до землі, про страшні часи, коли гинуть друзі. Але після перемоги з’явилися інші твори, такі різноманітні і цікаві. Автор пише і вірші, і романи, і п’єси, і кіносценарії, і повісті, і статті. Але все-таки перевагу він надає прозі, особливо романам і повістям. Червоною ниткою через його творчість пройшла любов до людей, до землі. Якось автора спитали про роль сюжету в літературному творі, на що М. Стельмах відповів: «Сюжет — вигадане слово. Я не визнаю його і цураюсь, як домовика». В цьому і простежується своєрідність композиції у творах письменника. Скільки їх було написано, але дитячі спомини про друга Петра, про книжку «Пригоди Тома Сойера», яку так хотілося почитати, про дівчинку Любу, — все це залишилося в пам’яті письменника і його незабутній повісті «Гуси-лебеді летять», де малий Михайлик переживає стільки подій у своєму дитячому житті. І сам Михайло Стельмах був гарним батьком для свого сина та дочки, ростив їх у любові, розповідав про все те, що так любив із дитинства. Саме тому, мабуть, молодому поколінню так подобаються твори цього письменника. У повісті "Щедрий вечір" Михайло Стельмах розповідає про своє дитинство, яке пройшло за років Жовтневої революції та громадянської війни. Герої Стельмаха вже знайомі читачеві. У повісті "Гуси-лебеді летять" автор дивиться на навколишній світ дитячими очима. На сторінках повісті "Щедрий вечір" Михайлик та Люба вже трохи старші, збагачені певним життєвим досвідом. Тепер для героїв Стельмаха найголовніше — навчання. А у вільний час хочеться побігати або покататися на ковзанах. Ще Михайлик мріє про модні галіфе. Люба гарно співає. Навіть у Вінниці після прослухування спеціалісти високо оцінили її здібності. Дитячі мрії не заважають героям повісті: Михайлик та Люба завжди пам'ятають про те, що навколо панують розруха та злидні. Діти допомагають своїм батькам у скрутний час. Улітку Михайлик та Люба працюють: хлопчик жне та в'яже снопи, а дівчинка збирає липовий цвіт, заробляючи собі на зошити. Гордістю сповнюється серце Михайлика, коли вів оглядає перші свої снопи. Йому дуже хотілося зустріти когось і поділитися своєю радістю. Михайлик, ідучи по воду, так і випромінює щастя. Йому кортить розказати, що він не якийсь там пастушок, а справжній жнець. Але назустріч ніхто не трапляється: всі працюють у полі, бо день рік годує. Повість Михайла Стельмаха "Щедрий вечір" сповнена світла. Це один з найоптимістичніших та життєстверджуючих творів письменника. Життя України в двадцяті роки було непростим, скрути зазнавали дорослі й діти. Добре, що дитяча пам'ять головного героя всотує тільки найяскравіші, найщасливіші епізоди життя. Михайлика й Любу можна вважати щасливими дітьми. Тому Стельмах від імені Михайлика каже: "...і хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, у цім світі, де є зорі, і тихі вогники, і щедрі вечори..." 66. Проблема засобів збагачення мовної виразності у романі М. Стельмаха "Чотири броди" – одна з найважливіших у дослідженні багатогранної спадщини Михайла Стельмаха, класика української літератури. У вітчизняному літературознавстві вона вже частково порушувалася. Але в різні періоди творчості письменника з'являлися праці (монографії, дисертації, брошури, статті), у яких мовна виразність розглядалася принагідно. Отже, цілком закономірно звернення до цієї проблеми зберігає відчуття її "відкритості". Творчість М.Стельмаха досліджували такі вчені, як І.Семенчук, О.Бабишкін, Л.Новиченко, В.Дончик, В.Марко, Г.Штонь, О.Вертій, В.Піскунов, М.Гуменний, О.Коваль та ін. Цінні аспекти їхніх праць враховані при написанні даної роботи. Спираючись на найновіші дослідження проблеми, можна констатувати, що засоби збагачення мовної виразності у романі М. Стельмаха "Чотири броди" необхідно аналізувати в історико-літературному дискурсі. У своєму романі «Чотири броди» він піднімає тему Голодомору 1933 року і репресій 1937-го, тому зрозуміло, що цей твір довго не публікували. Роман Стельмаха — це своєрідний гімн красі і мудрості народу, його відданості рідній землі. Річка Дунай у цьому творі є символом людського життя, в якому письменник виділяє «чотири броди». Це образ з народної пісні, яку співає мати героя роману Данила Бондаренка. Першій брід — голубий, як небо, він символізує дитинство; другий — хмільний, неначе сон, брід кохання; третій — нескінченної роботи, а четвертий — онуків і прощання... Отже, актуальність дослідження засобів збагачення мовної виразності зумовлена посиленим інтересом до романістики М.Стельмаха в широкому ідейно-філософському контексті розвитку цього жанру, з необхідним урахуванням його формально-структурних ознак, що з очевидністю сприятиме науковому збагаченню сучасного стельмахознавства, оскільки робиться спроба якісно нового осмислення психологізму художньої прози М.Стельмаха. Окрім того, творчість митця потребує нового прочитання з пріоритетом орієнтації на особливості та характеристику мовних конструкцій. 67. На сторінках роману відтворено всі подробиці лихоліття, пережиті нашим народом і самим В. Баркою. Головна частина у творі - це власні спостереження і враження. Закарбувались у пам'яті письменника ті образи: голодні, виснажені, пухлі від голоду люди; бачив, як важко було їм ходити - сили не було; бачив і мертвих. І всі свої болі передав у романі через реалістичне зображення нещастя в сім'ї селянина Мирона Катранника, боротьбу темряви зі світлом, Бога з дияволом, людини з людиною. Барка умовно ділить людей на людей-варварів і людей-жертв. Партієць Отроходін - найяскравіший представник людей-варварів. Він сліпо виконує партійну волю: "Забрати хліб увесь! До зернини!" А хто такі хліботруси, хлібохапи, хлібобери? Люди без імені, вони втратили людську подобу, а прийняли варварську, сатанинську, це вони викошують голодною смертю українських селян. Головні ж винуватці людського лиха присутні незримо. Ми бачимо портрет вождя світового пролетаріату: "Охрою горить вигляд істоти, що німа до сльози і хижа до життя". З невичерпним горем і співчуттям В. Барка розкриває характер селян-гречкосіїв. Він розповідає про справжніх мучеників, про родину Катранників, про український народ. Він називає жертви переслідування і гоніння, болісно сприймає їхні пережиті страждання. Немов на підтвердження цієї думки, Василь Барка створює свій календар: вересень - розбоєнь жовтень - худень листопад – пу хленьгрудень - трупень січень - могилень лютий - людоїдень березень - пустирень квітень - гумень. Із вражаючою силою і правдивістю автор показує, як українська земля, що завжди несла радість хліборобові, який горнувся до землі, жив у гармонії з природою, перетворилася для селян у зону смерті, могилу.З метою яскравішого, переконливішого змалювання картин голодомору письменник використовує цілий ряд образів-символів. Місяць - мов карб, місяць - мов крейдяна печатка на блакитний папір, місяць - як нагайка проти каїнства. Асоціюються ці порівняння із легендами та повір'ями про Каїна і Авеля, переростають у символ біблійної кари за зло. Символічним і вражаючим є той факт, що руйнація духовності йде разом із фізичним знищенням людей. Чи не найяскравіший приклад і доказ цього - руйнування сільської церкви. Нечутно, але з страшною луною духовною відгукнувся той звук навколо - в цілому селі. Стало сумно, як після пожежі". Хліб - ще один символічний образ, то головна вісь, навколо якої обертається все в романі. Церква у селі Кленовичі - то "Давня церква. Біла, як празниковий хліб". Органічне єднання людини - Божого творіння і церкви - посередника між Богом і людьми. Створена В. Баркою кольорова жовто-чорно-біла гама допомагає ще чіткіше, повніше і яскравіше відтворити на сторінках роману народне горе. Жовтий колір збуджує апетит, чорний і білий заспокою ють, нейтралізують усі почуття. Роман-хроніка розкриває перед читачами широку панораму штучного голодомору 33-го, але над усе розкриває світові болючу правду про тоталітарну систему, яка нищила все світле й гуманне на своєму кривавому шляху, "пожирала своїх дітей", бо сама була "жовтим князем". жовтий входить в оповідь твору в характеристиці одного із фанатичних і бездушних служників нового режиму, Григорія Отроходіна, який називається рудим. Згадка, що він носить зелений френч, "як у вождя", відсилає читача до голови пануючої владної вертикалі. Жовтий стає символом антигуманної влади, що знищує людей, яка через біблійні згадки асоціюється із абсолютним злом, диявольською силою. Тому усе, з нею пов'язане, набуває жовтого кольору. Назву "Жовтий князь" можна трактувати неоднозначно: це і уособлення бездушної нової влади на чолі зі Й. Сталіним, "Антихристом", і символ голоду, що панує на вулицях агонізуючого села. Але водночас жовтий постає і як колір життєдайного сонця, колосся, хліба. Це символ життя і оновлення, надія на яке не вмирає. Адже лишається жити найменший з родини Катранників - Андрійко, - який несе з собою таємницю золотої чаші, найбільшої коштовності селян. Треба зазначити, що негативне навантаження золотого, або жовтого, кольору у випадку з чашею знімається. Вона стає символом світла, що всупереч усім утискам, переборює темряву й морок. У протистоянні двох вічних цінностей - добра і зла - неможливий абсолютний переможець, і хоча царство жовтого князя все поширюється, світло не зникає остаточно. У романі багато картин людських страждань, мученицьких голодних смертей, епізодів, пов’язаних із похованням живих і мертвих, і навіть сцен людоїдства. Вони, хоч і вражають своїм натуралізмом, необхідні для повного відбиття життєвої правди в усій її суворості. Факти навмисного геноциду проти українського народу постають у творі з численних епізодів розправ над зголоднілими селянами, які намагаються за будь-яку ціну дістати крихту хліба, ними ж зароблену і в них же відібрану: «Всі хлібороби, що туди бігли, трапляли під бічний вогонь від менших кулеметів і прямий - від більшого. Вартові , як охоронці, розстрілювали кожного , хто наближався з боків до передніх кулеметів». 69. "Мальви” - трагічний символ українського народу – гожого вродою, пишного на своїй землі й знищеного духовно та фізично на чужині. Історичною площиною для роману "Яничари" автор вибрав десятиліття "золотої волі" польської шляхти й безгетьманства в Україні 1638-1648-х років, найвищого розквіту яничарського корпусу в Туреччині та безкарної сваволі кримських татар, які забирали в безборонної України багатий ясир. Крім того, аналогія між епохами вбачалася ще й у тому, що зримий вже занепад більшовицької імперії нагадував упадок імперії турецької, яка ще панувала на трьох континентах, але вже була неспроможна економічно володіти надто великою територією й асимілювати безліч народів. Яничарами в султанській Туреччині називали солдат регулярної піхоти, створеної в XIV ст. з військовополонених, у тому числі з християн, обернених у мусульманство. Історія свідчить, що напади яничар відзначались надзвичайною жорстокістю. Часто після проходу яничарського війська від селищ залишались лише груди попелу. У творі „Мальви”зображується своєрідний мотив шукання матір'ю своїх дітей на тлі початку визвольної війни українського народу, побаченої немовби з Криму, очима невольників. Цей мотив ускладнений мотивом повернення та неповернення до втраченої вітчизни, віри й роду, мотивом пам'яті. . «Четвертий вимір» (1984) — це філософське осмислення категорії пам'яті (четвертого виміру дійсності) через долю Шевченкового однодумця і друга М. Гулака, одного з кириломефодіївців, що після ув'язнення в Шліссельбурзькій фортеці був засланий до «теплого Сибіру» — на Кавказ, де серед грузинів і азербайджанців знайшов другу батьківщину й заслужив добру пам'ять своєю подвижницькою роботою для розвою їхніх культур. Тема суду історії, нащадків і власної совісті над людиною, її життям і вчинками, сповіді, звіту «історичної» людини перед народом, прийдешнім, провідна і для роману «Шрами на скалі» (1986). У романі поєднано три часові плани: епоха Франка, часи Данила Галицького і сучасність. Остання доба пов'язана з особою автора, який, приїхавши в Урич, колишню твердиню Галицько-Волинської землі, де любив бувати Франко, шукає слідів напису на честь Франкового ювілею і на очах читача творить розповідь про геніального поета. Концептуальний центр роману «Журавлиний крик» (1988) — тріада: Воїн-Меч (кошовий отаман Петро Калнишевський), Філософ-Слово (Павло Любимський, Сковорода) і Митець (маляр Шалматов, Іван Котляревський). «Чим житиме народ, коли в нього не стане зброї, а до мислі не привчили? Загине він, — каже в романі Сковорода. — А щоб цього не трапилось, учитися треба: кожну мить, кожен день розум свій будити, — він же безмежний. А коли народ матиме його хоча б у головах окремих людей, то уподібниться він кременеві, в якому затаївся вогонь». По суті, така тріада присутня в кожному історичному творі письменника, але незмінно найважливішим її компонентом виступає Слово, першопочаток усього сущого, матеріального й духовного, соціального й морального. 72. У повісті Г. Тютюнника «Климко»ійна несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю дорослих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. Та як почувалися діти і підлітки, багато з яких залишилися без піклування старших, без даху над головою, перед щоденною смертельною небезпекою? На собі, своїй долі відчув чорний подих смерті і Григір Тютюнник. Пізніше, ставши письменником, він не зміг не описати тих страхіть, які випали на долю покоління. Розповідь про дітей війни – основна тема його творчості, зокрема повісті «Климко». Головний герой, як і сам письменник, залишився сиротою, виховувався у дядька, доки той не загинув від німецької бомби. Вже з початку повісті ми бачимо, що хлопчик серйозний, відповідальний. А зі смертю дядька йому і зовсім довелося покладатись тільки на себе. І Климко, і його друг Зульфат – чуйні, чутливі до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку з її немовлям. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов’янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. Подорож далека й безпечна, але Клим-ко готовий терпіти холод і голод заради Зульфата, заради Наталії Миколаївни і її дитинчати. Взаємодопомога – характерна риса майже всіх героїв оповідання. На перший погляд безпорадна людина у трагічній ситуації знаходить сили і можливість допомогти іншій: хлопці допомагають вчительці, старий безногий швець разом з голодним Климком рятують молоденьку дівчину від облави, чужа жінка доглядає хворого Климка і навіть запрошує залишитися жити у неї. Біда зближує, згуртовує людей, виявляє глибини людської душі: доброту, порядність одних і жорстокість та підлість інших. Фінал оповідання – трагічний. Климко загинув від фашистської кулі уже біля самого дома, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль». Ця повість страшна своєю правдою про війну і красивою правдою про благородних людей. Схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули на війні, ми маємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей. Повість Гр. Тютюнника «Вогник далеко в степу» — останній твір письменника. Напрочуд чиста, світла, талановита повість, у якій письменник майстерно змалював важке повоєнне дитинство підлітків, їх навчання і працю в ремісничому училищі, отих «дітей війни», їх силу духу, якій можуть позаздрити й дорослі. «Найдорожчою темою, а отже, й ідеалом для мене завжди були й залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших її проявах», — писав Гр. Тютюнник. Непересічні людські цінності. І як добре, що письменникові вдалося так майстерно і ненав’язливо показати їх у своєму творі. Зі сторінок повісті постають перед нами яскраві, колоритні характери хлопчиків: головного героя Павла, від імені якого ведеться розповідь, та трьох Василів, які щодня проходять пішки по 18 кілометрів. Привабливим є також образ доброї тітки Ялосовети, прекрасного майстра своєї справи, викладача трудового навчання Федора Демидовича та директора училища, які не тільки навчають підлітків, а й старанно виховують їх, уміло прищеплюють дітям любов до праці. Але, на жаль, підлітків оточують не лише добрі, сердечні, совісливі люди, а й погані. Таким є негативний персонаж повісті — шофер Фріц, який не тільки не допоміг Павлові у скрутну хвилину, а й покалічив його. І як добре, що таких жорстоких, безсердечних людей небагато. Людяність, доброта переважають. Показова й назва твору «Вогник далеко в степу». Хлопчики, які щодня пішки добиралися до училища, змушені були виходити з дому тоді, коли надворі було ще темно. От і придумали розкладати вогонь ще звечора, як повертались з училища, щоб не так моторошно було йти вранці чорним шляхом, грілися біля нього в степу. Вогонь — супутник людини, без нього неможливе життя. А вогник, який жевріє в душі, зігріє інших людей. Цей вогник — доброта, щирість, людяність, чуйність, милосердя. Людина без вогнику в душі перетвориться на звичайну колоду, якій не потрібні ніякі високі помисли, мрії. 73.Сам Валерій Шевчук визначив жанр твору як "роман-баладу”. Оригінальні назви розділів наближаються до образів-алегорій – "Дім на горі”, "Синя дорога”, "Запах серпневого сонця”, "Птах перелітний”. Композиція має кілька сюжетних центрів, від яких автор вільно повертається в минуле, у сни, спогади, що стають притчами, філософськими сентенціями. Варта окремого розгляду художня мова, багата тропами, емоційно піднесена, як і личить баладі. Всі герої роману живуть ніби у двох вимірах – у дійсному світі і уявному, вигаданому. Ці світи сходяться, співіснують, але від того не змінюється нічого в долі героїв. Ось, наприклад, Галя в минулому (тепер вона вчителька Галина Іванівна): "Тихий жаль огортав дівчину, і саме цей синій і тремкий, як вересневе небо, жаль збуджував її і хвилював. Саме він відривав її від підручників і підводив до дзеркала. Дивилася на себе і знову бачила дві дівчини: одну сіру і пригноблену, повну кострубатих колючок – знання, що набирала їх з підручників, і другу – голубу й майже казкову”. На перший погляд може здатися, що автор вводить нас у світ ірреального, містичного. Взяти хоч би сірого птаха в лакованих черевиках, що з’являвся у Галининих снах. Вслід за птахом став приходити під вікна дівчини Анатоль у сірому костюмі, який шелестів, як крила, а очі горіли, як у пугача. Але після цих снів-фантазувань у Галини з’явився син. І розповідь із фантастичної повернула на сувору життєву прозу. Подвійним життям живе старий козопас Іван Шевчук. Вперше ми бачимо діда очима Володимира, молодого директора школи, що тільки-но повернувся на протезі до мирної праці: "Розумне і шляхетне обличчя… Чоловік був задуманий, і здавалось, не він вів отих кіз, а вони його. Вряди-годи мекали, повертали писки до господаря, а що він не зважав, ішли далі, покивуючи.” Потім виявляється, що козопас щовечора записує щось "у великий бухгалтерський книзі”. Що писав? Спогади? Літопис свого життя? Записував свої роздуми? Це так і залишається таємницею для оточення дідового і для читача. Лише під кінець автор розповідає, що дістались дідові книги у спадщину Хлопцеві і він захоплено їх читав день і ніч. Доводиться вірити авторові, що було щось важливе у тих рукописах. На відміну від інших, відомих з літератури характерників, дід Іван володіє ясновидством не постійно, на нього щось "находить”. І от тоді він навіддалі і відчуває тривогу своєї дружини Марії Яківни, а ввечері "і справді побачив її серце, вперше так близько в нього зазирнув. Нерівно билося і наче захлиналося кров’ю, яку мало відганяти від себе, - червоне кружало, що скорочувалось і тремтіло”. Іншим разом наш характерник встановлює контакти з рослинним світом. Картина починається не з романтичних, а з якихось приземлених побутових деталей. Оцим умінням слухати мову дерев і квітів, розуміти гармонію в природі дід Іван нагадує дядьку Лева із "Лісової пісні” Лесі Українки. Очевидно, треба бути благородною і розумною людиною, як уже сказав нам автор, а ще й доброю, щедрою, дбайливою, щоб природа, весь навколишній світ, відкрились перед тобою своєю гармонійністю, доцільністю, добром. Дід Іван помер за 15 років до того, як повернувся із своїх мандрів "блудний син” Галини Іванівни і взявся до дідових рукописів. Та чи збагне він, дитина нашого засмиканого, механізованого віку, розбещена урбанізацією, думки і почуття старого козопаса? (На мій погляд, велика кількість цитат допомагає зрозуміти особливості творення художнього образу Шевчуком, його непомітний перехід від конкретних реалій життя до утаємниченості, його філософське сприйняття навколишнього середовища героями роману). Майже всі герої роману-балади наділені поетичним та в той самий час філософським сприйняттям навколишнього світу і насамперед природи. Захоплено виписує автор пейзажі, які бачить старий Іван, які він спостерігає сам, які бачить і відчуває Володимир. Вони всі рухливі, живі, озвучені. Може, це незбагненний дар саме так бачити й сприймати природу йде від "Сонячних кларнетів” Тичини, а може, ще від "Лісової пісні” Лесі Українки? Чи здавна прописаний у поетичній душі народу, в його піснях і легендах, казках і міфах, коли добрі й злі духи, свої і чужі боги управляли сонцем і вітром, водою і вогнем? Та джерела джерелами, впливи впливами, а справжній письменник постає тоді, коли спираючись на досвід попередників, сприймаючи й заперечуючи той досвід, відтворює свій поетичний світ. Герої В Шевчука у своєму єднанні з природою досягають повної різноваги своїх почуттів, настроїв, гармонії з навколишнім світом ісля поривань кудись у незвідане. У романі "Дім на горі” потяг до мандрів, незбагненні поривання у незвідане відчувають молоді хлопці, а владарюють у цьому загадковому домі самітні жінки. Такою була доля молодого Івана Шевчука, так покидає рідний дім Хлопець. Хлопець, син Галини Іванівни повертається додому через сімнадцять років після подій, зображених на початку роману. Автор знову називає точні роки, дні – серпень 1946 і серпень 1963 року. Але ці конкретні дати так само не мають у романі своєї характерності. Для дому на горі всі роки подібні один до одного. Визначальним (і загадковим) є число 17 (згадаймо, що рівно стільки років блукав, поневірявся десь по чужинах біблійний блудний син). В. Шевчук не торкається в романі питання спадкоємності поколінь. Кожне нове покоління по-своєму сприймає світ, набуває свій життєвий досвід, і в цьому є своя правда, своя закономірність, свій закон вічності. І все-таки не можна, мабуть, погодитися з автором, що у цьому єднанні поколінь визначальним є біологічне. Нібито ні Велика Жовтнева соціалістична революція, ні Велика Вітчизняна війна нічого не змінили в житті дому на горі, в долі діда Івана, Марії Яківни, Галини Іванівни. У жертву концепції загальної гармонійності світу і духовної спорідненості поколінь (від діда Шевчука до Хлопця) віддана правда історії, правда великого соціального досвіду народу. Символіка повісті тісно пов’язана з бароковими мотивами, які пронизують твір, цементуючи його в гармонійну цілісність. Насамперед це мотив небесної дороги. Шевчук пояснює його як "символ життєвого шляху”, йдучи по якому, "кожна людина відчуває потребу ступити не лише на життєйську дорогу, а й на ту, що провадить до вічності”. Піднімаючись по крутій стежці до будинку, що височив на горі, недавній фронтовик учитель Володимир навіть не підозрював, що від цієї дороги життя його круто зміниться, у тому домі він знайде спокій і душевну гармонію – він підсвідомо змушував себе це робити. Мотив самотності цікавить письменника постійно. Всі герої твору переживають самотність, кожен, правда, по-своєму, але в житті всіх вона відіграє важливу роль. Самотність може бути для одних прокляттям, а для інших – благом. Мотив блудного сина, який заснований на біблійній притчі, передає горе вигнання з рідного дому-фортеці, своєрідну втечу від світу, від себе і водночас радість повернення – знаходження себе, радість прозріння, пізнання вічних законів. Символ дому в поєднанні з цим мотивом означає своєрідне благо, фортецю, надійну основу, а дорога, яка веде з дому, - прокляття. 74. Формуючись на традиціях своїх попередників, Д. Павличко вдало поєднував класичну форму з новим способом поетичного мислення, майстерність – з чітко окресленими стильовими обрисами і власним поетичним баченням; багатою метафоричністю, образними засобами, прийомами. Д. Павличко перший теоретично обґрунтував поняття сонета як 14-рядкової строфи і сонета як жанру і дав обидва їх зразки. Аналіз окремих циклiв ("Іван Франко”, "Віденські картини”, "Гранослов”), об’єднані одним ідейно-тематичним змістом, розміром та образами, 14-рядковою строфою, дозволяє зробити висновок про окрему групу сонета Д. Павличка як метажанру (сонета-поеми, сонета-дорожних записок, сонета-балади, сонета-притчі тощо). Та й сам Д. Павличко у передмові до "Світового сонета” практично підтверджує свою теоретичну тезу: "Сонет – найменший драматургійний жанр. Водночас залежно від потреби він може бути портретом або одою, інвективою або сповіддю, пейзажем або стислим філософським трактатом”. Більшість сонетів Д. Павличка написані п’ятистопним ямбом. Та в сонеті "Шановний критику” поет, іронізуючи, вживає шестистопний ямб; порушує традиційне римування в катренах: замість перехресного чи кільцевого - монорими (притаманні переважно східній поезії): перший катрен – АААА; другий – ВВВВ; терцетне ж римування – традиційне, пов’язане однією спільною римою (ввг – ггд). Подібне римування у катренах спостерігається у "Сонеті” М.Вiнграновського – АААА – ВВВВ, С.Гординського ("Барви і лінії”, "Буруни”, "Слова на камені”). Критичний пафос сонета Д. Павличка "Шановний критику...”, написаного 1957 року, перегукується з Франковим "Епілогом” та сонетом англійського поета ХІХ ст. Вордсворта "Не презирай сонета, критик”, якого перекладав Д. Павличко. У сонеті відбувається моральний суд ліричної особистості над своїм "Я”, як і над героями в інших творах, – безкомпромісний і нещадний. Художня творчість Д. Павличка є найпереконливішим доказом того, що творчий розвиток традицій у мистецтві таїть у собі невичерпні можливості збагачення поетичної форми, яка вражає незвичайною багатоманітністю жанрово-композиційних різновидів сонета: медитативного розповідного; миттєво-ліричного осяяння; вибуху чуття, ліричного живопису, переживання-спогаду; дружнього послання тощо. Поет передає достойність, цінність цієї художньої форми, відповідно до своїх поглядiв на мистецтво, відтворюючи складний і суперечливий процес творіння сонетного жанру, який служить мистецтву, чистій і простій красі. Зберігаючи вірність канонічній формі, Д. Павличко "омолоджує” її, накладаючи відбиток власної індивідуальності. Можна назвати найрізноманітніші типи композиційної організації і стильової структури сонета, та визначальною і принципово важливою якістю його поетики слiд вважати філігранність строгої форми і наповнення її новим змістом. Як творча особистість і як громадянин, Д. Павличко вирізнявся сильним енергійним словом, причетністю до суспільного життя, що і визначило його новаторство. Його поезія – це вистраждана, пережита і переболена концепція поета і патріота, невіддільна від національно-культурних змагів народу. Звідси – таке багатство жанрових вирішень: тут і розгорнуті, багатофігурні панорами, і миттєві влучні замальовки, і пафосні, одові – чи то викривальні, чи то утверджуючі – строфи, і драматичні балади, і притчі, i елегійні освідчення, пісні і романси, сонети й рубаї, поеми і казки – аж до покаянних псалмів. Форма сонета Д. Павличка вражає різноманітністю строфіки, метрики, ритміки. Тут маємо і канонічні сонети, октави, секстини, і цілком оригінальні строфічні побудови, і п’ятистопні білі ямби, що давали великий простір для думки та можливість використання ораторських і розмовних інтонацій, розмаїтих форм верлібру. У доробку поета немає ні "безголовних сонетів” (без першого катрена), ні "хвостатих” ( "сонет із кодою”, що має один або кілька зайвих рядків), ні "перевернутих” (терцети розміщені перед катреном або між ними), ні "кульгавих” (один рядок довший або коротший за інші)i т. п.. Д. Павличко не завжди дотримується правила канонічної системи римування, відповідно до якого перехресне римування в катренах змінюється кільцевим у терцетах і навпаки, а відтак, катрени об’єднані спільною римою (в основному кільцеве і перехресне римування). У терцетах воно дещо урізноманітнене: крім "італійського”, найбільш уживаного у поета ВГВ " Г В Г, зустрічається характерне для раннього сонетописання АВАА-АВВ,ААВ-ВВГ; ААА-ВВВ; АВ=А; В=ГГ та iн. Така різноманітність римування як у катренах, так і терцетах, демонструє необмежену кількість положень у розташуванні рим, завдяки чому зникає "монотонія” у поезії, і твори набувають оригінального і неповторного звучання. В основі більшості сонетів Д.Павличка лежить музичний принцип побудови. "Дзвінкість і точність” римування досягається пропорцією окситонних і парокситонних рим. У сонетному жанрі Д. Павличко - і лірик, і публіцист, і пейзажист, і філософ, і мораліст, і сатирик. Звідси – "тяжіння” чи то "зближення” сонета до різного виду літературних жанрів, взаємодія всіх родів його поезії і як результат – жанрові інваріанти: "сонет-байка”, "сонет-балада”, "сонет-притча”, "сонет-молитва” тощо. 75. У „Клятві" автор устами свого народу прагне жити для свободи. Адже самому треба виробляти у собі втрачене почуття історичності буття, яке живе одразу і сьогоденням, і минулим, і майбутнім — живе часом, який вимагає переключитися до опанування історії культури, духовного життя, намагання зрозуміти соціальне і культурне в їх взаємному синтезі. Поет, письменник, громадянин Д. Павличко свідомий того, що ми „ ... живемо в тяжкий час переходу від неволі до свободи, від бездержавного життя до державного, від бідного, жебрацького – до життя нормального, європейського..." Дмитро Павличко, як поет і громадянин, стояв біля джерел „помаранчевих", з-під його пера вийшов „Гімн помаранчевої революції"(написаний 27листопада 2004 р.), де автор змальовує події та мотивує їх: «Ми стоїмо на берегах Славути». Він гнівно викриває мотив війни – жадоба багатства. Воно призводить не тільки до матеріальних витрат, але й моральних – втрати честі, смерті совісті, на якій невинні жертви: Добре платить, бо й цього не варті Слуги, що в андріївськім штандарті.. Павличко намагається зробити так, щоб почули, побачили ті, хто причетний до подій, але, ні, він іде далі, показує надмір і сваволю чиновників, які "не бачать колоди у власному оці". 76. Українську поезію сьогодні важко уявити без Ліни Костенко. У її дивовижному за красою і силою поетичному голосі гармонійно поєдналися зворушлива ніжність жінки і твердість духу справжнього борця, філософська заглибленість у проблеми буття і пристрасна емоційність трибуна. Ліна Василівна Костенко народилася у містечку Ржищеві на Київщині в учительській родині. У 1936 році сім'я переїхала до Києва, де дівчина закінчила середню школу, навчалася в педагогічному інституті, який закінчила з відзнакою. Друкуватися вона почала рано - ще навчаючись у школі. Перша збірка поетеси "Проміння землі" вийшла друком у 1957 році. Серед інших відомих її збірок - "Над берегами вічної ріки" (1977), "Неповторність" (1980), "Сад нетанучих скульптур" (1987), "Вибране" (1989), "Берестечко" (1999). За роман у віршах "Маруся Чурай" і збірку поезій "Неповторність" у 1987 році Ліна Костенко удостоєна Державної премії ім. Т. Шевченка, її твори перекладалися мовами багатьох народів світу. Непросто склалася творча доля поетеси. Після блискучого успіху перших трьох книжок - тяжкий шістнадцятирічний період замовчування, її ім'я зникло з літературного процесу: від 1961-го до 1977 року не видавалося жодної її книжки - партійні ідеологи перекрили всі канали спілкування поетеси з народом. Але мужня жінка, самобутня поетеса витримала і цькування влади, і несправедливі закиди критики, і пасивне мовчання "юрби". Сьогодні Ліна Костенко - один із найулюбленіших українських поетів, її вірші нікого з читачів не залишають байдужими, бо сповнені справжньої, непідробної любові - до людини, природи, рідного краю. Поезія Ліни Костенко відзначається багатством форм, жанровою різноманітністю. Поетеса - майстер розгортання ліричного сюжету, майстер вірша-алегорії, філософського роздуму. Гострим болем відгукнулася в серці Ліни Костенко Чорнобильська трагедія. З-під її пера виходять сповнені гіркоти і страждання поетичні рядки. Пристрасно закохана в життя, Ліна Костенко гнівно засуджує війну, що забирає найдорожче - людське життя. Маленькою дівчинкою переживши страхіття війни, поетеса написала ряд віршів, які пронизує біль від усвідомлення тих втрат, яких зазнало людство від численних воєн. Одна з її поезій так і називається "Мій перший вірш написаний в окопі". Перу Ліни Костенко належить ряд прекрасних творів про одне з найнеповторніших людських почуттів. Любовна лірика поетеси вражає чистотою і ніжністю, якоюсь особливою цнотливістю почуттів. Зачаровують її вірші про кохання зі збірки "Неповторність". У них поєднались, здається, непоєднані речі: жіноча таємничість, незбагненність, емоційність, розвихреність і філософська глибина, ясність думки. 77.„Берестечко”--- соціально-психологічний історичний роман у віршах Богдан Хмельницький --- гетьман усієї козачої і посполитої України „Берестечко” - книга про одну з найбільших трагедій часів Хмельниччини, поразку під Берестечком. Розпочата ще у 1966-1967рр. (тобто передувала романові „Маруся Чурай”) , вона дописувалась на інших етапах української історії - в 70---80-х роках. І тепер, коли Україна опинилася перед загрозою вже остаточної поразки, виникла нагальна потреба її публікації.„Берестечко” - соціально-психологічний історичний роман у віршах. Автор дуже вимогливо добирає історичний матеріал, суворо дотримується наукової достовірності подій і фактів, переданих через сприйняття їх найголовнішого учасника - Богдана Хмельницького.історія. Приводом до виступу Богдана Хмельницького була особиста кривда, якої завдав йому чигиринський підстароста Чаплинський. З відсутності Богдана він напав на його родинний хутір Суботів, пограбував його, побив до смерті наймолодшого сина і забрав дружину ( не випадково поляки називали цю війну війною „за русу косу”). Хмельницький подав на Чаплинського позов до суду, але суд прийняв несправедливе рішення. Богдан поїхав у Варшаву скаржитися королеві Владиславу I , але той, сам безсилий проти шляхти, сказав: „ Ви люди військові, маєте шаблі при боці, то ж самі бороніть своєї честі і свого майна”. Перемоги Хмельницького приголомшили поляків і водночас надихнули українську людність, яка могла нарешті дати волю споконвічній ненависті до гнобителів. Страшні картини цих подій змальовані в „Літописі Самовидця”: „...где колвек знайшлася шляхта, слуги замковіє , жиди і уряди міскіє --- усе забияли, не щадячи ані жон і дітей їх, маєтності грабовали, костели палили, ксіонзів забияли, дворі зась и замки шляхцкіє и двори жидовскіє пустошили, не зоставаючи жадного цілого. Рідкій в той кріві на тот час рук своїх не умочил и того грабленія не чинил”.За кілька місяців з України було зметено майже всю польську, урядників, ксьондзів.Уже з перших сторінок твору Л. Костенко перед читачем розкривається внутрішня драма гетьмана, який зазнав страшної поразки під Бере Постать хана Гірея окреслена в непривабливо му освітленні, викликає огиду вже його зовнішній вигляд. ІІортрет поданий не відразу, а домальо вується окремими виразними штрихами, витриманими в імпресіоністичній манері („Ідол в шов ках і шкурах”, „чадів, як головешка, на біло-сіро-му коні”; „ На нього глянути — не скупиш. Як чорт кощавий на корчі, в сорочці чорній, аж лис кучій, у пурпуровій опанчі”; серед наложниць і дружин — він як суха голівка маку серед настурцій і жоржин.Богдан Хмельницький цікавить Л. Костенко най перше як унікальна особистість — велика в політичних, воєнних діях, у коханні й слові. Поетеса прагне вдивитися в його збурену, складну душу, в його думи-муки, в яких сконденсовані найпекучіші проблеми XVII ст.: народ і вождь, рівність і свобода, злочин і кара, вірність і фала, гріх і спокута, кохання і сім'я, держава і мова, поет і народ.Характер гетьмана виписаний багатогранно, домінує в ньому патріотичне начало. Не тільки особиста кривда та образа, не користолюбні егоїстичні інтереси („для себе — жив би я в Суботові, в ставку розводив коропів”) керують вчинками полководця, а турбота про долю всього народу, бажання створити могутню незалежну державу, яка б зайняла почесне місце в сніговій спільноті („Ми за державу билися свою”, „не ра ди слави і не задля помсти, --- а за свободу рідної землі”, „мусив цю державу збудувать...”Гетьман у романі — не тільки талановитий воєначальник, а й мудра, освічена, з розвинутим почуттям прекрасного людина, що узгоджується з історичною правдою Б. Хмельницький — не лише великий держав ний муж, а й звичайна людина, дбайливий глава родини, який любить своїх дітей, турбується про їхню Б. Хмельницький часто замислюється над тим, яка вона — влада. Для нього — не сила привабли ва й страшна, непередбачувана Образ гетьмана Хмельницького постає в ро мані Ліни Костенко як сув'язь особистого й гро мадського начал. Неоднозначно трактуються його інтимні почуття до Гелени, з образом якої пов'язані відверто еротичні мотиви твору. Стосунки з Геленою розкривають ще одну грань характеру гетьмана --- благородство і шляхетність у поводженні з жінкою. Це виявилося у тому, що гетьман не принижував кохання мізерними .В образі Богдана Хмельницького акумульовані феміністичні погляди Ліни Костенко, яка нама гається оцінити поведінку жінки за однаковими мірками з чоловіком, опинись він у подібній ситу ації. Історія цього трагічного кохання зайвий раз довела, що Богдан — і велика особистість, і зви чайна, не позбавлена слабкостей, людина. Окремими яскравими мазками, психологічно переконливо, історично достовірно шальовані в романі образи козацької старшини, найближчого оточення Хмельницького: Богуна, шо є ніби жи вим докором совісті Богдана Заслугою поетеси в романі є те, що події укра їнської історії розглядаються не відокремлено, а в загальносвітовому контексті. Ставлячись з великою відповідальністю до історичного матеріалу, дотримуючись наукової достовірності подій і фактів, поетеса досліджує їхній вплив на майбутнє рідної землі. Поетесі болить становище рідної мови --- принизливе, зневажене, тому вона гостро полемізує з тими, хто вважав, що „мова ця погана і невдатна, для філософій різних непридатнаІсторичний роман у віршах Ліни Костенко "Бе рестечко" присвячений змалюванню вікопомної трагічної події (поразки війська Богдана Хмельницького під .Берестечком 1651 р.), осмисленню причин цієї поразки» її ролі в національній історії та духовно му житті нації. Написаний ще в 1966-1967 рр., ро ман тривалий час доопрацьовувався автором і був опублікований уже в незалежній Українській державі. 78.Національне минуле в поезії Костенко (Скіфська одісея,дума про братів неазовських,Берестечко)"Скіфська одісея” та "Дума про братів неазовських” досліджено особливості художнього трактування історичної пам’яті у поемах Ліни Костенко, які пропонують "модель” триєдності теперішнього, минулого і майбутнього в динаміці історичних зв’язків. Виявлено, що поняття історичної пам’яті у "Скіфській одіссеї” та "Думі про братів неазовських” багатозначне, воно включає в свою сферу взаємозв’язок людини та історії, проблему зв’язку часів, часової перспективи, категорій часу та простору, особи митця, який відтворює в художній свідомості забуті або маловідомі сторінки минулого."Скіфська одіссея”, її художні особливості, а що найголовніше у контексті досліджуваної проблеми – своєрідність художнього відображення того праслов’янського минулого, яке вже ні археологія, ні історія не здатні відтворити головні акценти "Скіфської одіссеї” Ліни Костенко проявилися вже у ранніх віршах поетеси ("Погасли кострища стоянок”, "Біля стоянки первісних людей”, "Пращур” тощо), які свідчать про стійке авторське зацікавлення маловідомим минулим. Поетеса намагається відновити ту загублену ланку в історичній пам’яті, яка необхідна для розуміння неперервності розвитку українського етносу.Основою самобутніх історіософських поглядів Ліни Костенко стали історичні джерела, дослідження та результати археологічних розкопок. Поетеса осмислює одну з найбільших таємниць нашої історичної пам’яті – куди сягають українські корені, чи існує спорідненість рідного народу з далекими скіфами. Відштовхуючись від легенд про походження скіфів, творчо переосмислюючи їх, Ліна Костенко наголошує на тих, які схиляють до автохтонної версії походження українського етносу, прихильницею якої є сама поетеса.Протестуючи проти прогалин у "історичній пам’яті століть”, Ліна Костенко заповнює їх поетичними гіпотезами про життя і побут скіфів, їхні звичаї й вірування, шукає в них характерні для українського народу особливості і переконується, що "люд був корінний тут, бо коріння в такому грунті глибоко сидить”, що це були не просто племена, а народ, "який не перевівся, і врешті-решт вони зробились нами”. Побачити таке перетворення дозволяє авторський прийом поєднання реалій давнини і сьогодення. Історіософські припущення поетеси щодо самобутності скіфської культури утверджують думку про те, що українці– споконвічний народ на своїх землях. Наскрізний образ ріки в поемі символізує вічно оновлюване життя, де поєдналося суто особисте й загальнолюдське. Спираючись на "язичницьку романтику” давніх уявлень та космогонічних поглядів Ліна Костенко доводить, що історичне минуле впливає на сучасників і є активним резервом духовного оновлення.Її поетичний світ спроектований у віддалений план історичної пам’яті, характерні ознаки якої втілені насамперед в специфічних часопросторових відносинах. У творі відображений не реальний, а уявний простір, проте поданий в конкретних рамках історичного часу. Географічні назви, які фігурують у поемі-баладі, характерні деталі, згадки конкретних історичних подій дозволяють зробити висновок, що цей напівміфічний простір – праукраїнська земля, зі своїми складними зв’язками і давніми традиціями.в поемі "Дума про братів неазовських” з’ясовуються особливості жанру драматичної поеми в образному відтворенні історичного буття українського народу. в епічній концепції Ліни Костенко теперішнє не існує без минулого, без його морально-етичних національно-культурних традицій, які віками вироблялись попередніми поколіннями. Перспективу розвитку суспільства поетеса вбачає насамперед в усвідомленні історичної наступності та зумовленості певних явищ. Цим і пояснюється її звернення до різних часових координат у драматичній поемі "Дума про братів неазовських”. Етично-філософське спрямування твору пройняте невідступною думкою про український народ, яка обертається навколо таких буттєвих універсалій, як честь, гідність, вірність обов’язку, історична пам’ять, смерть і безсмертя тощо.У "Думі про братів неазовських” розкриття яскравих історичних характерів поєдналися з глибокими роздумами про призначення людини в історичному часоплині. У драматичній поемі історичні моральні колізії виходять на простори філософського осягнення буття, визначають глибину духовних шукань героїв, які стають головними дійовими особами процесу самопізнання й самовираження українського народу, його ментальності. Ліна Костенко акцентує увагу на вічних і скороминущих цінностях в історичному часоплині. Складне поєднання традиційного і новаторського поглядів на історичне буття українського народу, що відбулося в "Думі про братів неазовських” Ліни Костенко, посилює відчуття історичної значущості людського життя, сприяє поглибленню авторської концепції історичної пам’яті.Визначальною рисою відтворення історичного часу в драматичній поемі є так звана "горизонтальність”, яка минуле й майбутнє вводить у сьогодення, робить його єдиним цілим. Час у поемі відкритий для проникнення минулого і майбутнього. Це пояснює авторську теорію цілісності історії в контексті зв’язку кожної людини з минулим своєї країни. Вічність у "Думі про братів неазовських” занурюється у часові процеси, здобуваючи яскраві людські окреслення. Індивідуальний час, за поетесою, є тим полем діяльності, на якому кожна людина може здобути історичне безсмертя, тобто подолати кінечність свого буття. 79. Історичний роман у віршах "Маруся Чурай" - перлина української літератури XX століття. В основу твору Ліна Костенко поклала відому чи не кожному українцю, знану в багатьох країнах баладу "Ой не ходи, Грицю", авторство якої приписується легендарній народній поетесі Марусі Чурай. Перед читачем - широка панорама життя України середини XVII ст. і водночас проблема митця і суспільства, яка переростає рамки зображеного історичного періоду. Авторка відштовхується від легенди, щоб побачити й збагнути, чому народна свідомість пронесла крізь віки пам'ять про Марусю Чурай - дівчину-піснетворку, з ім'ям якої пов'язана романтично-трагічна історія про отруєння невірного нареченого. Проблематика роману базується на тих суспільних, історичних, художніх засобах, які поетеса побачила у тій непростій епосі. Проблема митця і народу, яка розробляється на прикладі образу Марусі Чурай, вирішена Ліною Костенко не однобічно, а кількома нашаруваннями. Протягом усього роману ми бачимо, що внутрішні переживання героїні - це, по суті, муки митця як у суспільному значенні, так і в побутовому, бо, як підкреслює Ліна Костенко, митець не може бути відірваним від народу і від внутрішніх перипетій, які відбуваються у його душі. Проблема кохання є однією з головних у романі поетеси. Кожен читач має змогу відкрити для себе красу і силу людської любові, хай навіть ця любов зазнала зради і привела до трагічної розв'язки. "Маруся Чурай" збагачує нас своєю "філософією любові", у якій це почуття визнається як особлива духовна цінність. Композиційна побудова роману мас дві основні сюжетні лінії - історія життя і кохання Марусі та Гриця і національно-визвольна боротьба українського народу під керівництвом В. Хмельницького. Головна героїня роману у трактуванні Ліни Костенко - це не просто красива дівчина, прекрасна співачка. Це образ, що зливається з образом самої України. За словами одного з героїв твору, обозного полтавського полку Івана Іскри: В образі Марусі втілено найкращі моральні якості народу. Смерть може забрати кращих синів і дочок нації, таких, як Гордій Чурай, Лесько Черкес, Чураївна, але їй ніколи не вдасться подолати народ, що до кінця боронить свої знамена і пісні. "Маруся Чурай" є одним із тих творів, які через свою непроминущу мистецьку вартість назавжди залишаться в літературі. Багатьом поколінням він відкриватиме образний світ нашої непростої історії, ошляхетнюватиме душі високим патріотичним почуттям, даруватиме естетичну насолоду. 80. Іван Драч обдарований зором, що здатний бачити крізь товщу нашої планети. Цим зором «користується» герой вірша «Блудний сип», який, упавши долілиць на газоні в Лос-Анджелесі, дивиться й бачить крізь усю Землю «траву свою і стежечку свою» «і сиву матір з сивими очима». Він плаче, уткнувшись обличчям у мураву. Здається, нема в сучасній поезії трагічнішого образу, як той американський незнайомець, заблуканий син нашого народу. А все це — погляд, що проникає в глибини людської душі. Іван Драч володіє голосом і слухом, що здатні линути над усіма наземними і підземними водами планети. Тим голосом і слухом «користується» мати, героїня «В мікрофон криниці». Вона вірить, що її криниця «з океаном спарована», а на океані в моряках служить син її. Отож у колодязь, ніби в мікрофон, можна мовити слово, й дійде воно до рідного сина. І беручи воду коло хати, мати розмовляє з сином, який перебуває десь далеко, за тисячі кілометрів од неї, на атлантичних просторах. Ми віримо в цю розмову, бо завдяки поетові самі вже наділені дивовижним оловом і слухом. Так поетичні відкриття Івана Драча роблять нас жителями дивного, але не казкового світу. Магія його слова загострюй зір, голос і слух нашого духу, будить громадянську совість, змушує вдивитися і вслухатися й себе, обізватися до себе правдою материнського слова. Прикметна властивість поезії Івана Драча — вихід па ниву науки, особливо біології, кібернетики, фізики, а при тому засвоєння й тих, здавалося б, для піднесеної, палахкотливої мови зовсім непридатних сфер найчорнішої людської роботи й непомітного, щоденного героїзму, що постає як подолання немічності й безпорадності, породжених обставинами. Стукаючи у двері невідомого часу, поет не лише випитує: «А що там далі, що далі?» Він ненастанно застерігав, малюючи моторошні видива атомних бомбардувань Японії, безкрилі вітри, збожеволілих чайок над острівцями, до відбулось випробування зброї масового знищення, хворого на білокрів'я Саваофа. І це виступає в поезії Івана Драча не як похмуро пророцтво Антігони, а як страшний оклик біди, яку можна відвернути. Коли він по всіх століттях шукав виявів совісті та мужності й знаходить їх, між іншим, і в неспокійній соломині шпаги» Роб-Грійє, то це лише для того, щоб звичайна людина нині впевнилася в своїй могутності, бо «лиш людина, лише мала людина підважить планетарную судьбу». У творчості поета природно поєднуються ускладнена асоціативність із простотою малюнка, надзвичайна точність спостереження і несподівана новизна різних сфер зіставлення, що викликали різні суперечки в критиків. Дослідник творчості І. Драча М. Ільницький завважує: «Здається, саме в такому способі знаходити грані зчеплення віддалених понять і явищ, викрешувати з них іскри великої смислової й емоційної насиченості» — характерні риси його поетичного стилю. Іван Драч постійно в творчій роботі, в творчих шуканнях. Як справедливо завважує Б.Олійник, праця Драча в поезії дає підстави твердити, що "без нього сучасний літературний перебіг не мислиться". Постать Івана Драча в нашій історії стоятиме поруч з письменниками, які були не лише пророками, а й творителями української державності.
