Криза постмодерну: що далі? Постмодернізм, зокрема літературний, займає досить міцні позиції в європейській культурі. Українське письменство він утримує в полоні ось вже третій десяток років. Чи можлива його криза? З чим вона пов’язана і які є прогнози щодо згасання постмодерну? А що прийде на зміну?

* * *

Не нами вперше підмічено, що зоряні вітри усіх зовнішніх (природно-суспільних) – та внутрішніх (душевно-духовних) – явищ, вирують по колу. Дехто каже, що по спіралі. Але ніхто однозначно не знає: по висхідній чи по низхідній.

Література – як сфера одночасно суспільних та душевно-духовних, навіть сакральних, енергій – не виняток, а радше підтвердження цього правила всЕсвітнього колообігу, за яким кочують не лише ідеї, сюжети, але й цілі інформаційно-культурні системи, формації. Як там у Еклезіасті: (Екк. 1:9-10): «...і немає нічого нового під сонцем!.. Буває таке, що про нього говорять: «Дивись, – це нове!» та воно вже було від віків, що були перед нами!»

«Термін «постмодернізм» (після модернізму) – сукупна назва художніх тенденцій, які, як відомо, особливо чітко означилися у 1960-ті роки і пов’язані з радикальною переоцінкою позицій модернізму та авангардизму. Утопічні устремління колишнього авангарду змінилися на самокритичне ставлення мистецтва до самого себе, війна з традицією – на співіснування із нею (іронічні діалоги з традицією), принциповий стилістичний плюралізм. Відкидаючи раціоналізм «інтернаціонального стилю», постмодернізм звернувся до наочних цитат із різних сфер гуманітарного та технічного знання, пропонуючи вільну взаємодію з усіма старими та новими стилями», – читаємо в «Енциклопедії Кирила і Мефодія», зауважуючи, зокрема, що «старі засоби вираження (тобто традиційні види живопису, графіки тощо) безпрецедентно щільно сходяться з новими технічними засобами творчості (крім фотографії і кінематографа, відеозапис, електронні звуко-, і світлотехніка), виразившись перш за все в поп-арті і кінетизмі. Цей електронно-естетичний синтез досяг особливої складності в «віртуальних образах» комп’ютерних пристроїв останнього покоління». Український же постмодерн, що складався в умовах «неофіційного мистецтва», альтернативної культури 1970-х років як соц-арт, що протистояв офіційним строгим ідеологічно-художнім канонам Радянського Союзу, від кінця 1980-х (початку розпаду СРСР) і до сьогодні породжує напрями, паралельні західним і російським.

Зовнішні, формальні, ознаки постмодерну у мистецтві, на наш погляд, найкраще пояснити на прикладі архітектури чи кулінарії. Постмодерний твір, скажімо, це – секс-шоп, збудований із будматеріалу старого зруйнованого храму і собачих будок із використанням, скажімо, дверей автомобіля, а вікон (люків) атомного підводного човна… Або – наваристий фірмовий український червоний борщ, у який додали витончених французьких парфумів «Шанель»… адже конституція постмодернізму передбачає іронію, гротеск, гостру підміну і змішування понять і стилів, яскраву еклектику художніх засобів, у тому числі вербальних.

Тобто так чи інакше, постмодерна конструкція твориться із плюралізмів деконструкцій (хоча хтось жартував, що плюралізм в одній голові – це шизофренія), коли новий текст (у літературі) твориться із випадкового набору розмаїтих різностильових текстів, а в тій же архітектурі – хата будується із матеріалів випадково знайдених на смітниках чи на руїнах, згарищах інших будівель, при тому чим полярніших за своїм ужитковим чи сакральним призначенням (скажімо, собор і туалет) – тим виграшніше, епатажніше, адже саме епатаж, залишений у спадок від модернізму – одна зі складових пост-модернізму. Постмодерн – як хвороба духу, а значить і літератури, в окопах не з’являється, бо на справжній війні, як відомо, простудними і заразними хворобами не хворіють, – лише на руїнах утопій і доль. В’ячеслав Куріцин, наприклад, називає постмодернізм новою первісною культурою, дехто – антикультурою.

У Європі постмодернізм вважають характерною ознакою інформаційної епохи, яка не встигає провідчувати себе. Звідси – халтура, секондхенд, дисгармонія у суспільній свері і, відповідно, у сфері літератури, дизайну, одягу, навіть у релігійній сфері. Імітація замість оригіналу. Пластик замість органіки. Одне слово, відпочинок традиції.

У безперечно цікавій розмові на тему «Ситуація постмодернізму в Україні», серед учасників якої Оксана Пахльовська, Лариса Брюховецька, Вадим Скуратівський, чимало йшлося, зокрема, про явище постмодернізму як результату провалля між інтелектуалами, які прагнуть комфортного життя, і «так званим» народом (http://www.ktm.ukma.kiev.ua/2001/6/postmodern.html). Тобто це вже також було: і «мистецтво для мистецтва», і вимога плебсу та аристократії розіп’яти Того, кого потім і ті, й інші будуть обожнювати...

Принципово не називатимемо імен-репрезентантів літературного постмодерну в Україні, хоча вони на слуху для «посвячених», адже в час постмодерн-ізму, як і кожного «ізму» є ще все-таки митці поза «ізмами» та модами, хворобами і комплексами. Вони і продовжують велику традицію високого і глибокого національного стилю у всіх мистецьких та суспільно-політичних його проявах, адже «мистецтву пізнавальної діяльності і її тонкощам не навчишся, читаючи підручник, вона лише в безпосередньому спілкуванні з Майстром» (Майкл Полані). Коли цим правилом нехтують, виникає різновид естетичної брехні, в основі якого не творчість, а компіляція, не створення оригінальних творів, а коллаж. Усе те має свій термін – постмодернізм. Гра називає себе грою наперед, брехня – брехнею. Виходить сурогат, шлак, яким моститься стартовий майданчик для космодромів майбутніх творчих осяянь, одкровень.

Врешті-решт людина захищає себе від світу вогнем або молитвою, цивілізацією або культурою. Наскільки й доскільки можливий їх симбіоз, дотримуючись якого в жодному разі не слід забувати про збереження, дотримання гармонії із рослинним, тваринним та ангельсько-духовним світом, прихильниками альтернативних теорій, наукою, міфом та філософією», – писав я про постмодернізм у своїй книзі «Діагностика і прогностика брехні. Екскурси в теорію комунікації. – Львів: Сполом, 2003. – С. 30» і за останні шість років суттєво не змінив філософію свого бачення суспільно-мистецького явища перехідного періоду, як і фатального розуміння того, що у кожному суспільстві, як і в природі, за вищими законами буття на руїнах-згарищах старого Дому завжди проростає молода трава, а то й деревця нового життя. Приходять нові будівельники, очищують територію – і будують новий Храм, адже давно спостережено, що іноді легше збудувати нове, ніж відремонтувати безнадійно занедбане старе.

Із тієї точки зору постмодернізм в український літературі – лише міжчасся, relax (відпочинок) на руїнах старого храму, накопичення сил і тонких енергій для будівництва нового – тобто давно забутого старого. А за принципом іще одного незмінного загальнокосмічного енергетичного закону – переходу крайності у свою протилежність – після деструктиву постмодерну гряде повернення до духовно конструктивної, готичної, здорової національної літератури, герой якої ще у пошуках самого себе.

ІГОР ПАВЛЮК

КРИЗА ПОСТМОДЕРНОЇ ЛІТЕРАТУРИ???

Кажете, постмодернізм – хвороба духу, літератури, секс-шоп, наваристий борщ (хоча остання метафора мені імпонує!), імітація замість оригіналу… А я скажу, що постмодернізм, перш за все, – інтерпретація розмаїття літературних текстів попередніх епох. Але, ні в якому разі, не відпочинок традиції. Це феномен доби, який треба розглядати як органічне поєднання традицій та новаторства попереднього і наступного мистецького контекстів. Зокрема поети-постмодерністи, оперують формами запозиченими з барокової літератури, на кшталт паліндромів, віршів-раків, застосовують надбання футуристської практики… Прозаїки ж використовують гостроту зображення письменників-натуралістів… І цей перелік можна продовжити…

Перед нами ж стоїть завдання виокремити з потоку сучасної літератури ту, яка справді є вартісною й забезпечує тяглість літературного процесу. Наприкінці ХХ – початку ХХI сторіч у пострадянському просторі окреслилася досить неприємна традиція. Мова йде про явище взаємопроникнення ознак масової та елітарної культури у якісних та популярних текстових масивах. Макротексти (сьогодні під цим терміном розуміємо постмодерністські твори) в історії цивілізації завжди оперували вічними вартостями і ніколи не опускалися до рівня скороминущих, «плотських» аргументів.

Загроза «мутації» сучасної літератури відчувається, проте варто розчленувати елементи текстотворення на маргінальні та світоглядні. База ж останніх, за визначенням професора Йосипа Лося, це передусім «сфера моделювання свідомості еліти та втілення їхньої культурної ідентичності». Постмодерністська література має цілковите право послуговуватися класичним тлумаченням християнських чеснот, концепцій пацифізму чи благородного середньовічного гуманізму. Маргінальні елементи постмодерністської літератури та елітарно-світоглядні – дві квінтесенції, які живуть у різних «тілах», але переслідують спільну мету – наголосити на насущних проблемах людства у різний спосіб та для «різних» вух. Тобто не все що є прийнятним для пересічного читача, знайде замилування в критичних поглядах справжніх поціновувачів слова.

Сучасна література не має усталених оцінок, непохитних авторитетів, завершеного канону. У творах піддаються сумніву традиційні суспільні норми й стереотипи, закостенілі традиції. Це епоха перевідкриття суб’єктивного світу людини. Постмодернізм вбирає в себе поетику різних епох, уможливлює співіснування багатьох естетичних систем. Це реакція на всезростаючу роль літератури, яка користується великим попитом у суспільстві та формує певні стереотипи його свідомості.

Західний постмодернізм орієнтований на масового читача. Характеризується поліфункціональністю та багаторівневістю. Дав себе відчути, ще в 60-х рр. ХХст. і представлений такими постатями: Умберто Еко «Ім’я троянди» (італійська література), Патрік Зюськінд «Запахи» (німецька література), Джон Апдайк «Версія Роджерса» (американська література), Ерленд Лу «Наївно. Супер» (норвезька література). Східноєвропейський постмодернізм, зокрема й слов’янський, – передусім посттоталітарне, постколоніальне мистецтво. Михайло Ейнштейн датує виникнення постмодернізму, в Росії зокрема, добою сталінізму. Найяскравішими постатями цієї стильової течії є Венедикт Єрофеєв, «Москва-Пєтушкі» (російська література), Світлана Алексієвич, «Дивний олень вічного полювання» (білоруська література), Юрій Андрухович, «Перверзія» (українська література), Єжи Пільх, «Монолог з нори» (польська література) та ін.

Український літературний постмодернізм аналізують недостатньо, вбачаючи в ньому явище нав’язане, не самодостатнє, швидкопроминальне, авангардно-епатажне, відтак десь і неповноцінне. Оскільки феномен постмодернізму перебуває в процесі становлення, вчені намагаються осмислити його в контексті проблем сучасного світу, які призводять до стану тотальної втоми, розчарованості, невпевненості. Кому ж вдасться розпізнати знак епохи? Риторичне запитання не завжди доходить консенсусу в думках вчених та критиків, які все ж таки намагаються подати свій варіант відповіді.

Література постмодернізму – своєрідний код, шифр, що перебуває поза межами сприймання. Тому не можна однобоко трактувати ті явища, які репрезентуються сьогодні. Світ дуалістичний, все що міститься в ньому – амбівалентне, і однозначно правильного трактування проблемних питань, які постають перед нами сьогодні, немає. Найчастіше під цим розуміємо дуалістичну структуру душі як реального та ірреального. Така двоїстість призводить до кризи автора. Тут вбачаємо поняття «смерті автора» як єдиного джерела трактування тексту та виклик читачеві як заклик до співавторства. Зважаючи на те, що лише ігрова атмосфера твору дозволяє стерти межі між різними рівнями життя, постмодерністи орієнтуються саме на переоцінку сказаного, застосовуючи цитати та алюзії.

Поняття “текст” виникло з появою формалізму та структуралізму. Найновіші тексти часто незрозумілі, а тому вже цікаві висвітленням незвичних понять. Являють собою не лише показ подій і персонажів, але й судження про сам процес написання. Впроваджують культ незалежної особистості, а також потяг до колективного позасвідомого – підкреслена умовність образів та ситуацій. Через часо-просторові зсуви твір подається не як готова річ, а як процес взаємодії реципієнта з текстом, тексту з митцем.

Постмодерністський продукт – не лише свято мовних ігор, карнавалізація, іронія, але і розповідь про безвихідну трагічну ситуацію сучасної людини. «Автор відтворює потік свідомості своїх героїв як моментальний знімок хаосу історії, що виховав особливий різновид історичної свідомості, здатної звеличити дріб’язок і прогледіти щось суттєве», — за визначенням Василя Пахаренка. Бути проти постмодернізму – заперечувати інтерпретацію, а відтак і мислення, постулювати безлітературність. Халтура і секондхенд – надто радикальні терміни на позначення такої синкретичної літературної течії. Ремінісценції та алюзії властиві мистецьким школам різних регіонів та поколінь. Класики теж, здебільшого, наслідують Кобзаря або ж Ліну Василівну. Та це аж ніяк не применшує вартісності їхніх текстів.

Стосовно дисгармонії, частково погоджуюся з Вами. Позаяк це явище простежується крізь призму кризи основних питань доби: чи можна світ пізнати?.. чи можна світ змінити. Однак, світ дуалістичний, сповнений протиріч, а відтак характеризується дисгармонійністю. Завдання ж своє письменники-постмодерністи вбачають у тому, аби викрити ті вади земного життя, які призводять до тотальної втоми і розчарованості.

Не поспішала б називати це явище міжчасовим. Це швидше битва різних естетичних систем в одній. Війна закінчується, коли закінчується дискурс, зникають конкуренти, немає ніяких істинних думок, окрім Вашої, але з такого твердження Ви, очевидно, вже зрозуміли, що війна не закінчується ніколи. Постмодернізм – аеродром для майбутніх літературних звершень.

ЮЛІЯ ПОЧИНОК