Молодий, амбітний поет Гуцульщини Іван Бойчук, що із с. Вербовець, Косівського р-н на Івано-Франківщині відкриває нам світ по-новому цікаво у своїй збірці «Стіна», хоча й зустрічаються в ній закономірні біблійні й літературні алюзії. Його тексти розумієш настільки, наскільки читаєш, бо момент поезії полягає у її трактуванні. У віршах відображений його світогляд у ментально-філософському аспекті як момент варіювання свідомості читача. Його віршам притаманне самолікування, закрученість, бо складається текст із формально структурних речей. Найважливішим тут виступає власне я, хоча цинізму не вистарчає, бо «…зомлів цей світ у нетрях постмодерну».
 Авторська поетична візія починається там, де «над пагорбом падали зорі/ осягаючи власну смерть/ як/ світіння». Відчувається те, що автор наскрізь пройнятий життям зовнішнього світу: «хтось пише папіруси а хтось по-жебрацьки просить». І немає в цьому якоїсь заангажованості, а все надзвичайно природно: «починається день й осипаються роси». Очевидно цим і зумовлено вибір письменником своєї долі, хоч і важкої, але для нього це щастя, бо все зважує, «та й хрест вибирає під силу».
 Тут авторська концепція приреченості світу, його творця як провідника, адже на шляху «скільки людей – стільки стін/ пройти би хоч одну з них чи зайти в гості –/ порозумітись би…». Це бажання сповнює авторську уяву, але констатується факт: «стою за стіною і невідомо чи подолаю її».
 Він викриває у цій збірці мізерність людської подоби і вважає себе людиною з трьох літер, тим багатством, що «поділене на троє». Поетів називає «вразливим плем’ям», яке розводить ватру і «кидає в неї представників реалізму».
 Сучасних політиків та можновладців порівнює із «владними мужами», котрі порозсідались і «вирішують/ як мапу країни поділити». А пізніше сміються із своєї нікчемності в той час, як вороги –«старезні ворони/ у високості свій ритуал творять/ каркаючи».
 Проникливим видається образ жебрака, який «з торбою неначе з дівчиною обнявся», та й молиться собі, бо «кілько треба на старість?..».
 Цикл «Місто» показує повну деградацію суспільства, його культури у місті. Ліричному герою «цей світ машин нагадує толоку/ де в металевий скрежет вплітається церковний спів». Бо можна хіба «блукати містом заходити в парки», не відчувати ніякої особливості, самотнім бути, бо «…цей світ такий одинокий». Творчість – довготривалий процес. Це немов мрії, які проходять «повз сталеві ґрати уквітчаних вікон». І не одна літера помирає вночі на устах поета – «такий закон». І в кам’яному місті лева «у морду/ б’ють а потім питають» щось про тебе. Немає там для ліричного героя вже нічого світлого «і тільки вірші/ стають наріжним каменем» для кожної людини, яка бачить Львів осередком освіти і культури.
 У цій збірці є страх автора перед забуттям, невизначеністю. І просить він «хоч би в краплинці Всесвіту/ душу зродити…».

Юлія Починок